Валерій Степанков

ПЕТРО ДОРОШЕНКО

Мов орел той приборканий, без крил та без волі.

Т. Шевченко

Постать гетьмана Петра Дорошенка — одна з найяскравіших і водночас найтрагічніших серед політичних діячів України XVII століття. Так склалося, що його життя та боріння сфокусували в собі як найгероїчніші, сповнені величі, діяння козацького стану, розквіту української держави, так і їх занепад і руїну на Правобережній Україні. Небагато у вітчизняній історії було державних діячів, які б так палко любили Україну й хотіли їй добра, а разом з тим своєю діяльністю, всупереч політичним планам і намірам, завдали їй таких важких ран. Йому довелося пережити і найбільший тріумф (добитися об'єдання козацької України і проголошення себе її гетьманом), повагу й визнання з боку народу і повний крах результатів багаторічних політичних зусиль, прокляття селян, міщан і козаків Правобережжя; пройти через принизливість капітуляції та почесного ув'язнення; прилучитися до життя бюрократичної верхівки Росії (виконуючи обов'язки В'ятського воєводи), побути в особі типового російського поміщика і померти далеко від любимої Батьківщини.

Зрозуміло, що сповнене глибокого драматизму й трагічності життя гетьмана, не могло залишитися поза увагою дослідників, хоча поправді кажучи, вона була незмірне меншою, ніж цього заслуговує його постать. Якщо для одних він виступав всього лише "амбітним хамом", то інші відзначали його глибокий розум політика, високі патріотизм та освіченість, схильність до ризику, наполегливість у боротьбі за досягання мети. Відомий учений Микола Костомаров характеризував його, як "видатну людину", щиро віддану й незмінно вірну "ідеї незалежності й самобутності своєї батьківщини", палкого продовжувача справи Богдана Хмельницького. Таку ж високу позитивну оцінку діяльності гетьмана дав найвизначніший історик Михайло Грушевський: "Був він чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України і приймаючи булаву з рук ханських, вертався до старої гадки Хмельницького поставити Україну в незалежне і нейтральне становище між Москвою, Польщею і Туреччиною і запевнити їй повну свободу і автономію". На жаль, радянські науковці практично відмовилися від дослідження політичної історії козацької України другої половини XVII століття і, за винятком М. Н. Петровського, зображували діяльність Дорошенка виключно в негативному плані, безпідставно звинувачуючи його в авантюризмі й зраді національних інтересів України. Виходячи з цього, в даному історичному нарисі ми свідомо робимо акцент на висвітленні політичної діяльності гетьмана в контексті загальноукраїнського історичного процесу і розвитку міжнародних відносин у Східній і Південно-Східній Європі. При цьому вважаємо за доцільне зауважити, що висловлені міркування й оцінки не претендують на абсолютну істину і в багато дечому носять дискусійний характер.

Виявлені джерела не дозволяють дати розгорнутої характеристики життя й діяльності Петра Дорошенка до літа 1665 року — часу проголошення його гетьманом України. Ряд їх важливих аспектів у кращому випадку знаємо лише фрагментарне, а є й такі, що продовжують залишатися нез'ясованими. Так, дуже мало збереглося даних про його молоді роки. Відомо, що народився він 1627 року в сім'ї сина козацького гетьмана Михайла Дорошенка, соратника знаменитого Петра Сагайдачного, який наклав головою під час походу в Крим у 1628 році. Ріс Петро в Чигирині разом із своїми п'ятьма братами й сестрою. Батькам вдалося виховати в нього почуття поваги й любові до членів сім'ї. В юнацькі роки одержав добру освіту, очевидно в стінах Києво-Могилянської колегії.

Досить рано в Петра визначилися політичні погляди, хоча, зрозуміло, що з плином часу вони зазнавали серйозних змін. Однак, вірність ідеалам патріотично настроєного заможного козацтва він проніс через усе життя. Тому, коли в 1648 році спалахнула Визвольна війна українського народу проти іноземного поневолення за незалежність і створення національної держави, двадцятирічний юнак вливається до лав армії повстанців. Богдан Хмельницький, будучи в 40-х роках одним з чигиринських сотників, не міг не знати родини Дорошенків і звернув увагу на молодого козака Чигиринського полку, який помітно виділявся серед своїх однолітків гостротою розуму та освіченістю. Не виключено, що він зумів себе зарекомендувати з позитивного боку під час осінньої кампанії 1648 року та наступного літа в боях під Збаражем і Зборовом, унаслідок чого гетьман призначає Петра на посаду гарматного писаря. У наступні роки він перебуває серед довірених осіб Богдана, виконуючи різноманітні доручення.

Бурхливі події Визвольної війни, а також політичний курс гетьмана, що передбачав звільнення від польського гніту народу "всієї Русі" і створення незалежної української держави, до складу якої входили б усі етнічноукраїнські землі ("по тем границам, как владели благочестивие великие князи"), зіграли вирішальну роль у формуванні його політичної самосвідомості. Невідомо, чи брав участь у роботі Переяславської ради 8 січня 1654 року, що схвалила входження козацької України (в складі Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств) до складу Росії. Цей політичний акт Богдана Хмельницького та його соратників був зумовлений історичною необхідністю, оскільки, при існуючому співвідношенні політичних сил на міжнародній арені Східної і Південно-Східної Європи, досягти незалежності не було можливо. А Переяславський договір передбачав визнання російським урядом за козацькою Україною, витвореного в межах її території, політичного устрою; правової системи, адміністративного поділу, армії, соціально-економічних відносин; незалежності у проведенні внутрішньої політики. Єдиною сферою, де обмежувався суверенітет українського уряду, були його відносини з Річчю Посполитою та Османською імперією. Поділяємо думку А. Яковліва, що всі "права" російського уряду відносно України обмежувалися лише фіктивним правом одержувати грошову данину та контролем над її зносинами з іншими державами. Цей статус української держави в складі Росії дає нам підстави висловити міркування, що вона ввійшла до неї на принципах конфедерації під верховенством царської корони.

Опираючись на союз із Росією, Богдан Хмельницький прагнув добитися розгрому Речі Посполитої та об'єднати під своєю булавою всі українські землі. На цьому новому етапі боротьби Петро Дорошенко почав відігравати помітну роль. Десь 1655 року його призначають наказним полковником, очевидно, Прилуцького полку. Влітку цього ж року гетьман посилає його на чолі посольства до Москви, а, ймовірно, весною 1657 року відправляє до швецького короля Карла Х Густава, з яким велися переговори про укладення договору, спрямованого проти Речі Посполитої. Припускаємо, що саме в цей час він одружується з донькою родича гетьмана київського полковника П. Яненка-Хмельницького Любою.

Грубі прорахунки російського уряду в зовнішній політиці (відмова від військово-політичного союзу з Швецією проти Речі Посполитої і укладення з останньою 1656 року Віденського перемир'я), що унеможливили реалізацію програми Богдана Хмельницького, легковаження ним національними інтересами України, прагнення взяти під контроль її внутрішнє життя зумовили ріст антиросійських настроїв, чим прагнула скористатися Польща. За таких обставин зі смертю Богдана Хмельницького політична боротьба між старшинськими угрупуваннями набрала особливої гостроти, в якій перемоги добився хитрий політик Іван Виговський, кого Корсунська рада в жовтні 1657 року обрала гетьманом. На жаль, виявлені джерела не дозволяють з'ясувати позицію Петра Дорошенка. Швидше всього, вже обіймаючи посаду прилуцького полковника, діяв обачно. Можемо констатувати, що він не підтримав претензій на булаву миргородського полковника Г. Лесницького, а на згаданій раді схвально віднісся до висловленої Виговським заяви про необхідність дотримуватися умов Переяславського договору. Одначе Дорошенка не бачимо серед близького оточення нового гетьмана, зустрічаємо натяк в джерелах про певну опозицію до Виговського. Відомо також, що в січні наступного року приймав російське посольство, яке добиралося до гетьмана.

Незважаючи на великий політичний досвід, гнучкий розум, визначний дипломатичний хист, Виговський, очоливши український уряд, відразу ж зробив ряд серйозних політичних помилок, і найбільшу серед них — знехтування здобутками, за словами визначного українського вченого Івана Крип'якевича, "національної революції, що знайшли свій вислів у козацькім устрої..." Ігнорування інтересів козацьких мас, невміння чи швидше небажання шляхом переговорів влагодити конфлікт з полтавським полковником Мартином Пушкарем, курс на зближення з Польщею викликали різке загострення внутрішньополітичної ситуації в Україні. Проти нього розгорнувся масовий, із яскраво вираженою спрямованістю, рух, що охопив Полтавщину й Запоріжжя і був використаний Мартином Пушкарем у своїх інтересах. Заручившись підтримкою татар, І. Виговський у травні 1658 року організував каральну експедицію на Полтавщину, в якій змушений був взяти участь і Петро Дорошенко. Розгромивши військо Пушкаря і запорозького кошового Барабаша, гетьман уперше в історії молодої української держави вдався до масових репресій. Полтава, за його розпорядженням, була спалена, а її мешканці знищені. Дозволив він також брати татарам ясир на Полтавщині. Загальні ж утрати в цій братовбивчій боротьбі сягли близько п'ятдесяти тисяч чоловік.

У першій половині серпня українське військо, підсилене татарськими підрозділами Карач-бея, очолюване Іваном Виговським, вирушило на Лівобережну Україну й повільно просувалося в напрямку Гадяча. До його лав влився з своїм полком і Петро Дорошенко. На початку вересня гетьман послав його в складі посольства до представника російського уряду дяка Кикіна з повідомленням про початок воєнних дій проти Росії. Є дані, що Дорошенко брав участь у переговорах з польським посольством С. Бєневського у підписанні відомого в історії України Гадяцького договору. Оскільки в історичній літературі його зміст знайшов глибоке висвітлення, зупинятися на характеристиці договору не будемо. Лише відзначимо, що вже через день після підписання, тобто 8 вересня Виговський зробив велику поступку польським комісарам, погодившись на скорочення козацького реєстру з шістдесяти тисяч до тридцяти тисяч осіб і десяти тисяч найманців. Не вдалося українським послам у Варшаві весною наступного року добитися включення до складу "Великого князівства Руського" Подільського, Волинського і Руського воєводств. А ратифікований у травні договір мав ряд істотних відмінностей у порівнянні з оригіналом договору, на що слушно звернув увагу польський дослідник Л. Кубаля. Так, хоча православній церкві на території Речі Посполитої поверталися всі права, однак унія не ліквідовувалася; лише в Київському воєводстві уряди воєвод і каштелянів могла обіймати православна (українська) шляхта, а в Брацлавському і Чернігівському воєводствах — поперемінне — православні й католики; було внесено зміни, вигідні для Польщі, у пункти про збір податків для утримання найманців та ін.

Аналіз умов затвердженого договору, як на наш погляд, не дає підстав вважати цей витвір угрупування українського магната Ю. Немирича — І. Виговського визначним досягненням української ідеї державного будівництва. Фактично за фасадом пишної назви "Великого князівства Руського" автономія козацької України зводилася нанівець — вона не лише позбавляється права на проведення зовнішньої політики, але й внутрішнього самоуправління, що безумовно було великим кроком назад у порівнянні зі статусом України в складі Росії за Переяславським договором. Як слушно зауважував Іван Крип'якевич, "Гадяцький договір був тільки новим, виправленим виданням зборівської угоди" 1649 року. Польські політики не погодилися на державну рівноправність України, дали тільки автономію для Наддніпрянщини, "усуваючи все те, що нагадувало б українську державність". Мало того, що він унеможливлював об'єднання під гетьманською булавою всіх етнічноукраїнських земель, втілення його в життя вело до корінної ломки витвореної в ході Визвольної війни нової моделі соціально-економічних і політичних відносин, у яких провідну роль відігравало козацтво. Адже Гадяцька унія насамперед передбачала забезпечення інтересів шляхти, яка прагнула відновити свої соціально-економічні й політичні позиції, встановити свою гегемонію.

Окремі факти промовляють, що Дорошенко не був гарячим прихильником даної політики Виговського. Тому тридцятирічний полковник не лише не отримав від польського сейму маєтків (на відміну від багатьох старшин), але не був навіть нобілітованим (не одержав шляхетства). Хоча весною і в червні 1659-го він брав участь у боях проти російських військ, у серпні, коли на Правобережній Україні почав наростати рух козаків, очолюваний опозиційне настроєною старшиною, проти гетьмана, прилуцький полковник з вірною йому частиною козаків полку вирушив на Чигиринщину. Тут разом з І. Ковалевським став одним із найближчих порадників Юрія Хмельницького, кого невдоволені козаки й старшини хотіли бачити гетьманом. На скликаній під Германівкою 11 вересня чорній раді козаки відмовилися визнати Гадяцький договір і виступили проти підданства польському королю, а також засвідчили небажання мати гетьманом Виговського. Останній, рятуючи життя, втік під захист підрозділів польського війська коронного обозного А. Потоцького й невдовзі передав гетьманські клейноди Юрію Хмельницькому. Близько 20-24 вересня знову зібралася козацька рада — гетьманом України було обрано Юрія Хмельницького. В переговорах, що велися з А. Потоцьким брав участь і Петро Дорошенко. Незважаючи на зусилля коронного обозного схилити новообраного гетьмана та більшість старшини до збереження підданства королю, вони однак вирішили повернутися до відновлення перебування козацької України в складі Росії. Тим паче, що до кінця вересня населення Лівобережної України присягнуло на вірність російському уряду, а російське військо під командуванням О. Трубецького прибуло до Переяслава.

Як свідчать джерела, в переговорах з російським головнокомандуючим, які інтенсивно проводилися на початку жовтня, активну участь брав і Дорошенко. Українські посли добивалися прийняття нових статей, що передбачали не лише розширення отриманої за Переяславським договором 1654 року автономії для української держави, зокрема в проведенні зовнішньої політики, але й зміцнення прерогатив гетьманської влади, включення до складу козацької території північної Чернігівщини й частини півдня Білорусії, відкриття шкіл, гарантій збереження умов укладеного договору. І замість їх прийняття, що сприяло б зміцненню союзу Росії з Україною і позбавляло Річ Посполиту шансів у боротьбі за відновлення своєї влади на українських землях, російський уряд припустився політичного прорахунку, взявши курс на серйозне обмеження політичної автономії України, його представники, вдавшись до тактики силового тиску, змусили обраного на раді в Переяславі 17 жовтня гетьмана Ю. Хмельницького і старшину прийняти нові умови Переяславського договору, що являв собою свідому підробку договору 1654 року, суттєво обмежував прерогативи українського уряду в проведенні внутрішньої політики, позбавляв права на самостійну зовнішньополітичну діяльність, передбачаючи підпорядкування київського митрополита московському патріарху тощо.

Не дивно, що ця політика втручання Росії викликала глибоке невдоволення старшини, котра добивалася незалежності для України чи максимальної автономії. Тому після повернення з Переяслава до Чигирина в першій половині листопада тут скликається старшинська рада, що вирішила послати посольство до Москви добиватися, щоб в українських містах, за винятком Києва та Переяслава не було російських воєвод; відновлення попередніх прерогатив гетьманської влади; дозволу на зносини з іншими державами; права участі української делегації в переговорах російського уряду з Річчю Посполитою; відміни статті про підпорядкування київського митрополита московському патріарху та ін. Цю важливу місію було доручено тепер уже чигиринському полковнику П. Дорошенку і черкаському полковнику А. Одинцю. Вони очолили велике посольство, до складу якого ввійшли представники майже всіх полків. У кінці грудня російський уряд розглянув клопотання Війська Запорозького і відхилив основні з них, засвідчивши таким чином нерозуміння політичної ситуації, даючи підстави значній частині старшини звернути свої погляди в бік польської корони. І це в час, коли реальною стала загроза відновлення воєнних дій між Росією і Річчю Посполитою.

У першій половині 1660 року становище України почало помітно погіршуватися. В лютому десятитисячна польська армія на чолі з коронним гетьманом С. Потоцьким вторглася на Брацлавщину. Хоча цей наступ було відбито, але він привів до великого спустошення краю. В середині травня велика військова нарада у Варшаві прийняла рішення послати на Україну армію, яку мали підтримати татарські загони. Польський уряд, уклавши мирний договір (кінець травня) з Швецією і заручившись підтримкою кримського хана Мухаммед-Гірея, зважився на зрив переговорів з Росією і розпочав підготовку до наступу. Ситуація вимагала рішучих дій з боку гетьмана. Однак, вісімнадцятирічний юнак, добре освічений і не позбавлений гострого розуму, все ж не мав здібностей ні політика, ні полководця, а бувши слабковольною, емоційно неврівноваженою людиною, швидко став іграшкою в руках лідерів політичних угрупувань, що вели боротьбу серед старшини. Усвідомлюючи свою слабкість володаря, він уже в лютому почав висловлювати думки про небажання обіймати гетьманську посаду. І, не гаючи часу, його слід було замінити іншою особою. Але цього не вчинили, що мало вкрай тяжкі наслідки для української держави. Російський уряд призначив командуючим військами на Україні вольового й мужнього київського воєводу Шереметєва, людину, яка не мала особливих військових здібностей. На скликаній 7 липня раді під містом Васильковим, у роботі якої взяли участь гетьман і старшина, Шереметєв прийняв украй ризикований, якщо не авантюристичний, план дій — вирушити з російським військом і лівобережними козацькими полками наказного гетьмана Т. Цицюри проти польського війська. Юрій же Хмельницький з правобережними полками мав залишитися для боротьби з татарською ордою, щоб не допустити її об'єднання з поляками. І неприпустимо затягнувши час виступу (вирушив з Котельні лише в кінці серпня), Шереметєв, зайнявши позиції в районі Староконстянтинова, на чолі сорокатисячного війська став супроти ворога, чисельність якого сягала понад сімдесят тисяч (тридцять дві тисячі польське військо і сорок тисяч татарська орда).

Сумні наслідки подібної легковажності не змусили себе довго чекати. Рішучими діями польське командування 4 вересня оточило російсько-українське військо неподалік Любара, а після відходу до Чуднова, заблокувало 17 вересня в його околицях. Тим часом Юрій Хмельницький діяв повільно й нерішуче, що пояснюється схильністю значної частини старшини до ведення переговорів з Польщею. Лише 25 вересня двадцятитисячне козацьке військо прибуло до Слободища, розташованого східніше Чуднова. Щоб не допустити об'єднання Юрія Хмельницького з Шереметевим, проти козаків 27 вересня вирушив на чолі 24 — 29 тис. польсько-татарського війська талановитий полководець Є. Любомірський. У другій половині дня відбулася кровопролитна битва, яка не принесла успіху жодній з сторін. Тим паче значна частина старшини (Г. Лісницький, Т. Носач, П. Тетеря та інші), всупереч настроям основної маси козаків, на скликаній раді вимагали від гетьмана укладення угоди з Польщею. Є дані, що до Любомирського було споряджено посольство, в складі якого перебував і Петро Дорошенко. Саме він пригрозив польському командуючому, що в разі наступу козаки стоятимуть на смерть: "Маємо шаблі при боці й самопали в руках". Невідомо чим закінчилися переговори, але Любомирський з частиною війська повернувся до Чуднова, залишивши для облоги козаків решту полків. Старшина вирішила зачекати тут на підхід армії Шереметєва, хоча мала достатньо сил, щоб пробитися йому на допомогу.

Відчайдушна спроба російсько-українського війська 4 жовтня вирватися з оточення зазнала невдачі. Довідавшись про це, козацька старшина змусила Юрія Хмельницького пришвидшити переговори з командуванням польського війська. 5 жовтня до коронного гетьмана С. Потоцького прибуло козацьке посольство, в складі якого перебував і Дорошенко. Переговори завершилися укладенням 7 жовтня договору, який передбачав відновлення умов Гадяцького договору, але без статті про створення Руського князівства; повернення козацького війська на козацьку територію для її звільнення від російських залог та ін. За таких обставин становище Шереметєва стало катастрофічним, він пішов на прийняття капітуляції, але польська сторона порушила її умови й дозволила татарам 25 жовтня вчинити погром обеззброєному війську. Шереметєва видано в неволю нурадин-султану.

Укладення Чуднівського договору не лише не поліпшило становища козацької України, а, навпаки, ускладнило його, таїло в собі загрозу перетворення її території в арену жорстокої боротьби між Росією і Річчю Посполитою. Уряд останньої почав підтримувати Юрія Хмельницького, оскільки він був найліпшим кандидатом для неї на гетьманську посаду. Тому уповноважений польського уряду Бєнєвський доклав максимум зусиль, щоб на скликаній 11 листопада раді добитися згоди Юрія не зрікатися своєї влади. Тоді ж посаду генерального писаря обійняв П. Тетеря, а генерального обозного — Т. Носач, старшини вірні Речі Посполитій. Для відновлення влади на Лівобережній Україні Богданів нащадок у 20-х числах листопада відіслав туди наказного гетьмана Петра Дорошенка в супроводі п'яти тисяч козаків і кількох тисяч татар. І той насеред грудня укріпився в Зінькові, а згодом зайняв Ромни. Зауважмо, що при цьому Дорошенко заборонив татарам грабувати населені пункти, брати ясир. Очевидно, саме тому в другій половині січня татари залишили наказного гетьмана. В кінці місяця Юрій Хмельницький відкликає Дорошенка до Чигирина. Як свідчать факти, Дорошенко не брав активної участі в боротьбі з російськими підрозділами та лівобережними козаками, котрі підтримували їх. Початком березня датується згадка, що він переправляв гармати на Лівобережжя, а в травні намагався розмістити вірні гетьману залоги в Кременчуку, Балаклії та Остап'ї — містах Чигиринського полку на Лівобережжі. Хто зна, чи не ця пасивність його стала основною причиною відклику з Лівобережжя і призначення там наказним гетьманом Г. Гуляницького?

В кінці квітня в Корсуні відбулася старшинська рада, в роботі якої взяв участь і Петро Дорошенко. Рада засвідчила зросле невдоволення козаків і старшин політикою Польщі на Україні. 26 квітня схвалено інструкцію послам на сейм, вона вимагала гарантії свобод для православної віри, ліквідації унії, свобод і вольностей народу руському, права займати всі уряди в Брацлавському, Київському і Чернігівському воєводствах лише українській шляхті, а в Руському, Волинському, Подільському, Волзькому і Холмському воєводствах — поперемінне; збільшення козацького реєстру до 70 тис. осіб; права козакам вільно проживати в королівських і шляхетських маєтках на території Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств та ін. Посли мали заявити, що коли сейм не затвердить Гадяцького договору (за винятком пункту про створення Руського князівства), то Військо Запорозьке вважатиме себе вільним від послушенства королю. Як бачимо, український уряд намагався добитися автономії для національної держави в складі Речі Посполитої. Тому, коли козацькі посли зачитали в середині червня інструкцію на спільному засіданні сенату та ізби, то реакція присутніх була, за словами одного з очевидців, "досить гострою, так що на ню скреготали зубами". Однак, довідавшись про укладення договору між Росією і Швецією, сейм на початку липня затвердив Гадяцьку унію та Чуднівський договір, але відхилив вимогу ліквідації унії та права брати участь у виборі короля. Серед нобілітованих сеймом старшин був і Петро Дорошенко, хоча, на відміну від інших, не одержав у володіння маєтку.

Не припиняється боротьба на Лівобережній Україні, де окреслюється вкрай небезпечна тенденція до її відриву від Правобережжя. Спроби Юрія Хмельницького утвердити тут свою владу успіху не мали. Петро Дорошенко, очевидно, не підтримує його політичного курсу і тому уступає посаду чигиринського полковника Івану Богуну. Взагалі, як промовляють джерела, Дорошенко відходить у тінь, не відіграє помітної ролі в політичній боротьбі, що розгорялася на Україні. Після невдалого походу Юрія Хмельницького на Лівобережжя восени 1661 року претендентами на булаву виступають його дядько Я. Сомко і кошовий І. Брюховецький. У квітні 1662 року Сомко скликав у Козельці старшинську раду, що обрала його гетьманом України, але російський уряд не затвердив цього рішення. Погіршувала становище України і зміна позиції Росії на переговорах з Польщею. Домагаючись замирення, російська делегація на переговорах, очолювана О. Л. Ордін-Нащокіним, отримала повноваження не лише погодитися на поділ України по Дніпру, але навіть у критичний момент піти на повернення Польщі Лівобережної України.

Після нової невдачі влітку 1662 року утвердитися на Лівобережній Україні, Юрій Хмельницький твердо вирішив покласти булаву. З претендентів на неї найбільші шанси мав Павло Тетеря, кого підтримувала Польща і який зумів заручитися прихильністю більшості старшини. Маємо певні підстави вважати, що серед останньої перебував і Петро Дорошенко. Скликана на початку січня 1663 року рада в Чигирині задовольнила відставку Юрія Хмельницького який заявив про намір стати монахом, і гетьманом України обрала Павла Тетерю. Петра Дорошенка призначено наказним гетьманом, і в кінці лютого з двома тисячами козаків він переправляється через Дніпро й займає Кременчук. Весною отримує високу посаду генерального осавула Війська Запорозького. Саме йому гетьман доручив придушити народне повстання, яке спалахнуло в травні у Паволочі під проводом колишнього паволоцького полковника І. Попенка. Дорошенко діяв рішуче, й повстанці зазнали поразки. Ватажка було схоплено і за розпорядженням П. Тетері страчено.

Тим часом російський уряд, намагаючись утримати за собою Лівобережну Україну, погодився на скликання чорної ради. Розгорілася запекла боротьба за булаву між І. Брюховецьким, Я. Сомком і полковником В. Золотаренком. На раді, що відбулася 17 — 18 червня під Ніжином, переміг І. Брюховецький. Його противники були схоплені й згодом страчені. Таким чином було зроблено один із найзгубніших кроків, що вели до подальшого загострення міжусобної братовбивчої боротьби, до розчленування території української держави.

В цей час польський уряд робить нову спробу поширити свою владу на територію всієї України. На чолі численної польської армії, при підтримці татарської орди та козацьких полків Павла Петері, польський король Ян-Казимир вторгнувся в листопаді на Лівобережну Україну. Зав'язалися жорстокі бої, оскільки населення зустріло ворога зі зброєю в руках. Окремі джерела промовляють, що частина старшини (І. Богун, І. Виговський та ін.), при підтримці обраного київським митрополитом Й. Тукальського та Ю. Хмельницького, на початку 1664 року готувача повстання на Правобережжі. Хоча польським властям вдалося схопити керівників (І. Богун та І. Виговський були розстріляні, а Й. Тукальський і Ю. Хмельницький потрапили до в'язниці), все ж у лютому на Правобережжі спалахнуло повстання, яке незабаром переросло у справжню війну проти польського панування.

На жаль, значна частина старшини Правобережжя (серед неї і П. Дорошенко), а також спадкоємного козацтва, тривалий час не наважувалися порвати з Тетерею та виступити проти Польщі. Вкрай пасивно діяли російський уряд та Брюховецький. І польським військам на кінець 1664 року вдалося придушити основні вогнища боротьби. Однак, з лютого наступного року повстання спалахнуло з новою силою, у його вир втяглася значна частина козацтва, ймовірно, в цей час у Дорошенка визріває намір добитися гетьманської булави. Діяв обачно, зважуючи кожен крок. За обставин помітного спаду інтересу Росії до подій на Правобережжі й рівноваги сил у боротьбі за вплив на неї між Польщею та Кримом, він для досягнення мети вирішив зіграти на суперечностях між цими державами. З лютого почав шукати союзників серед старшини і козаків на обох берегах Дніпра. Після поразки від повстанців, зазнаної у квітні, Павло Тетеря втік до Польщі. Боротьба за булаву стає відкритою. В червні, опираючись на підтримку частини мурз, проголошує себе гетьманом енергійний медведівський сотник С. Опара. Проти нього виступив значно досвідченіший і впливовіший серед козацтва Петро Дорошенко. Опару в складній політичній ситуації вдалося дискредитувати в очах мурз, невдовзі татари ув'язнюють його. Гетьманом України проголошується Петро Дорошенко.

Намагаючись не загострювати стосунків з Польщею, він домагається видачі С. Опари польському уряду, а сам розпочинає запеклу боротьбу з брацлавським полковником В. Дрозденком (Дроздом) за поширення своєї влади на Правобережжі. Тут Дорошенка супроводжує успіх. І він щедро віддячує татарам, заплативши 60 тисяч злотих, ще й дозволивши їм взяти ясир у північних і західних районах України. В кінці року, за свідченням Самійла Величка, скликана в Чигирині рада підтверджує його обрання гетьманом України.

Діяльність Петра Дорошенка, як володаря України, розпочиналася в дуже несприятливій внутрішній і зовнішній обстановці. Українська Козацька Республіка була фактично розчленована на дві частини з своїми урядами і вкрай спустошена та розорена військовими діями, які тут безкінечно точилися протягом останніх сімнадцяти років. За досить приблизними підрахунками, на середину 60-х років XVII ст. втрати населення Правобережної України сягали 65 — 70 відсотків. За винятком Кам'янця-Подільського, не було більш-менш значного міста чи містечка, яке б упродовж цього часу не руйнувалося по кілька разів. Склалася сприятлива ситуація для поділу України між Росією і Річчю Посполитою. Російський уряд під впливом О. Л. Ордіна-Нащокіна, який перебільшував загрозу з боку Швеції, переоцінював майбутні можливості Польщі й міцність її воєнного союзу з Кримом, погодився з його планом встановити кордон по Дніпру, про що було заявлено польським послам ще в липні 1664 року. Саме тому Росія відмовилася від серйозної підтримки народного повстання на Правобережжі в 1664 — 1665 роках і повела політику на зміцнення свого впливу на Лівобережжі, при цьому прагнула суттєво обмежити права гетьманського уряду. Прибувши восени 1665 року до Москви, Іван Брюховецький після довготривалих переговорів погодився на підписання нового договору — "Московских статей". Вони передбачали перебування воєвод і російських залог майже в усіх великих містах; збір податків передавався до рук воєвод, ті побори мали надходити до московської казни; вибори гетьмана могли відбуватися лише при царському представнику; гетьманський уряд позбавлявся права на проведення самостійної зовнішньої політики і т. д. За дані поступки Брюховецький отримав титул боярина, обширні маєтки, одружився на доньці князя Д. О. Долгорукого. Старшини, його однодумці, отримали дворянство, маєтки і млини.

Реально оцінюючи своє становище, П. Дорошенко вважав першочерговим завданням домогтися зміцнення влади на Правобережжі й заручитися підтримкою з боку народних мас, передусім козацтва, щоб згодом приступити до об'єднання козацької України під своєю булавою. Тому відразу ж став на шлях обмеження впливу Польщі на козацькі землі. Так, відмовився впустити польські залоги до Брацлава, Корсуня й Могильова, вимагав, щоб жовніри залишили Білу Церкву. В лютому 1666 року рада прийняла рішення, "чтоб в их городех полских людей нигде не было". Весною послав посольство до короля добиватися ліквідації унії, захисту православної віри, дозволу козакам проживати в шляхетських маєтках, відкриття шкіл у Києві та ін. Використовуючи ріст невдоволення політикою Брюховецького на Лівобережжі, він розсилає універсали до її мешканців, закликаючи підтримати його діяльність, прагне схилити на свій бік могилівського полковника Костянтина.

Незважаючи на заміну султаном у березні хана Мухаммед-Гірея Ааділь-Гіреєм, Петру Дорошенку вдається зберегти дружні відносини з Кримом і на початку червня отримати звідтіля військову допомогу. Опираючись на неї, він розпочав боротьбу за возз'єднання української держави. Водночас домагається, щоб польський уряд не збирав податків з населення Брацлавського воєводства. На жаль, не вдалося порозумітися із згаданим подільським полковником Костянтином, який із п'ятитисячним загоном козаків перейшов на Лівобережну Україну. Продовжували існувати серйозні суперечності з запорозькими козаками. Тим часом у другій половині липня спалахнуло повстання народних мас на Переяславщині і Петро Дорошенко послав їм на допомогу частину "серденят" (підрозділи найманої регулярної армії, які він почав створювати), а сам вирушив до Сокирної. Факти промовляють, що правобережний гетьман посилав універсали до населення Лівобережжя і а окремих полковників, закликаючи їх підтримати переяславців, щоб нарешті всі були "в соединеной братерской любві одного стадла овечки". Однак, Брюховецький кинув проти повстанців вірні йому полки, і все потонуло в крові.

Оскільки польський уряд не поспішав надати допомогу Дорошенкові, той звернувся за нею до Криму. Хан, щоб задовольнити жадобу мурз до грабежу, послав сорокатисячне військо на чолі з нурадин-султаном. їхнє прибуття у вересні поставило Дорошенка в дуже скрутне становище, оскільки татари вимагали наступу на Лівобережну Україну чи в західні райони України. В листі до маршалка коронного Я. Собєського від 21 вересня підкреслювалося: "Не маючи сили, я так мушу скакати, як мені заграють". Тому Дорошенко робить спробу використати татар для встановлення влади на Лівобережжі, але як показали події, ті не бажали вести воєнні дії, а займалися грабунками та захопленням населення в ясир. Наситившись, мурзи відійшли на Правобережжя. Невдачі змусили Дорошенка внести корективи в політичну лінію. Він зрозумів, що об'єднання України під польською короною народ зустрічає вороже; й, навпаки, на Правобережжі росте невдоволення постійними грабунками жовнірів, розташованих на постій. Не виключено, що гетьман отримав правдиву інформацію про хід переговорів в Андрусові й зрозумів, що розраховувати в майбутній боротьбі за об'єднання козацької України на допомогу Польщі — справа безперспективна. Тому вирішив не допустити розташування на Брацлавщині шеститисячної дивізії жовнірів С. Маховського. 9 грудня в бою під Браїловим він наголову розгромив її. За свідченням літописця Й. Єрлича, "мало хто живим утік". Після чого повернувся до Чигирина і розпочав облогу польської залоги, що зачинилася в замку. Ці кроки Дорошенка засвідчили його розрив Річчю Посполитою.

Тим часом істотно змінилося міжнародне становище козацької України. Переговори, які велися в Андрусові між Росією і Річчю Посполитою, завершилися підписанням 20 січня 1667 року договору, який передбачав встановлення на 13,5 років перемир'я, закріплення за Росією території Смоленщини, Сіверщини, Лівобережної України і на два роки Києва, а за Польщею — земель Білорусії та Правобережної України. Запорожжя потрапляло у спільне володіння обох держав. Договір відображав компроміс обох сторін, що засвідчував рівновагу сил між ними. І цей компроміс був досягнутий за рахунок поділу України, що мало трагічні наслідки для українського народу. Адже фактично українські землі виявилися розірваними на четверо: Лівобережну Україну; Запорожжя; західноукраїнські землі й північні райони Правобережжя; центральний і південний регіони Правобережжя, де продовжувала функціонувати козацька республіка. Ситуація, що склалася, породжувала непереборні труднощі на шляху політичної консолідації українських земель у межах єдиної національної держави. Важкого удару було завдано економічному розвитку, розірвано традиційні торгово-економічні зв'язки, що унеможливлювало складання українського ринку. На тривалий час загальмувався і деформувався історичний процес формування української нації, розвиток етнічної самосвідомості та культури.

1 березня, довідавшись про укладення цього договору, Петро Дорошенко звернувся з універсалом до всіх козаків України, повідомляючи про угоду Росії і Польщі, загрозу наступу польського війська. Тому закликав їх та посполитих готувати зброю, бути готовими виконати його наказ — вирушати в похід. Докладає максимум зусиль, щоб звільнити українські міста від польських залог, за його розпорядженням почалася облога Білої Церкви — твердині польського панування на Правобережній Україні. Чимало зусиль докладав для порозуміння з запорозькими козаками. У другій половині квітня послав туди посла, пропонуючи бути з ним заодно і не чинити шкоди кримським татарам. Скликана на Січі рада показала, що частина козаків виступала в підтримку Дорошенка, а інша — проти, в підтримку російського царя. Все ж було прийнято рішення відправити до правобережного гетьмана гінця з повідомленням про готовність вчинити йому присягу. Однак, в умовах загострення стосунків з Росією (внаслідок убивства в середині травня запорожцями російського посла Ю. Лодижинського, який добирався до Криму) обстановка на Січі для планів Дорошенка стала несприятливою. Коли на Запорожжя прибув посланий І. Брюховецьким для розслідування цієї справи осавул Ф. Донець, то кошовий і козаки заявили йому: якщо цар пробачить вбивство Ю. Лодижинського, то вони служитимуть йому, а коли проявить гнів — об'єднаються з Дорошенком і татарами

Велику увагу приділяв розв'язанню проблеми поділу козацької України на два гетьманства. Запропонував скликати на Росаві козацьку раду для обрання єдиного гетьмана, обіцяючи поставити на ній булаву, бунчук і корогву, а вже кого військо обере гетьманом, той ним і буде, "только б де войско совокупить вместе". Універсали подібного змісту розсилалися по всій Україні. Є дані, що Дорошенко запрошував прибути на раду й Івана Брюховецького. Ця ініціатива знайшла підтримку не лише в більшості козаків, але й у запорожців. Авторитет Дорошенка починає зростати й серед населення Лівобережної України, невдоволеного політикою російського уряду та свого гетьмана, "то собі обіцяючи при татарській приязні, що їх з польської і московської неволі мають визволити...". Однак, лівобережні гетьман і старшини відмовилися прибути для проведення ради і вона не відбулася.

У травні на допомогу П. Дорошенку підійшли підрозділи татарських мурз, і він послав їх у західні райони Поділля та на Волинь. Поділяємо думку польського дослідника В. Маєвського, що в цей час гетьман допустив серйозного прорахунку, відмовившись від походу на захід України, який міг підняти на визвольну боротьбу населення цього регіону. А грабежі татар відштовхнули від нього селян і міщан, які проживали тут, що дозволило польному гетьману Я. Собєському з військом схилити багатьох на свій бік. Джерела доносять до нас, що влітку 1667 року між Дорошенком і представниками російського уряду, зокрема з київським воєводою Шереметєвим встановлюються контакти, хоч, у той же час, російський уряд прийняв пропозицію О. Л. Ордіна-Нащокіна розколоти татарсько-український блок шляхом компрометації П. Дорошенка в очах українського населення та хана.

З підходом орди калги-султана Крим-Гірея Дорошенко вирішує завдати вирішального удару польській армії, а отже, поширити свою владу на західні райони України. Вперше після смерті великого Богдана політична програма гетьмана передбачала включення до складу козацької республіки західноукраїнських земель. Як зауважував у кінці вересня Я. Собєський, козаки мали намір іти до Вісли. В кінці серпня Дорошенко вирушив у похід, рухаючись з основними силами на Старокостянтинів. Допоміжний удар з боку Подністров'я наносив подільський полковник О. Гоголь. Довідавшись про наступ українсько-татарського війська в напрямку Тернополя, Ян Собєський залишив Кам'янець-Подільський і відступив до Підгайців. Через день, 26 вересня сюди прибув Дорошенко. Хоча в українського гетьмана була значна перевага (близько 20 — 30 тисяч проти 10 тисяч), ураховуючи вигідне розташування противника, він вирішив вдатися до облоги, справедливо вважаючи, що на тривалий час жовніри не витримають її. Поза сумнівом, ця тактика принесла б успіх, але воєнне щастя було на боці Я. Собєського. Справа в тому, що вже в серпні запорожці атакували Очаків, а на початку вересня кілька тисяч козаків на чолі з харківським полковником І. Сірком і кошовим І. Рогом вирушили на Крим, прорвалися через Перекоп і вчинили велике спустошення. Довідавшись про це, на початку жовтня Крим-Гірей вступив у переговори з польським гетьманом, уклавши угоду, що дозволяла татарам брати ясир на українських землях. Поставлений у скрутне становище, Дорошенко змушений був також піти на укладення 9 жовтня угоди з Польщею, що передбачала визнання підданства королю, дозвіл шляхті повертатися до маєтків, надсилання посольства до Варшави для розгляду козацьких вимог та ін. Таким чином, близорука політика керівництва запорожців зірвала реалізацію програми Дорошенка. Даремними виявилися численні жертви — спустошення великої кількості міст і сіл Поділля, Волині й Покуття.

Після цієї кампанії помітно погіршилися стосунки гетьмана з ханом, який пішов на зближення з польським королем. Водночас почали поліпшуватися відносини з Росією. Її уряд звільнив з ув'язнення гетьманового брата Григорія, послав до нього стряпчого В. Тяпкіна, оскільки місія ротмістра І. Рославлєва зазнала невдачі. В грудні до Чигирина прибув посланий стряпчим В. Лубенський, який почав домагатися розриву відносин з Кримом, але гетьман аргументовано все відхилив. Торкнувшись відносин з Росією, Дорошенко і митрополит Тукальський відзначили своє бажання, щоб була "в соединении Украйна вся" під владою царя. При цьому гетьман підкреслював, що повинна бути з'єднана з Лівобережною Україною не лише Правобережна Україна, а й уся територія в минулому Руського князівства: Перемишль, Ярослав, Львів, Галич і Володимир. Погодився він і на переговори з Тяпкіним, якого через брата Григорія запросив до Черкас. Оскільки стряпчий зволікав, відправив на зустріч з ним до Переяслава Григорія і писаря Л. Бускевича. Через них повідомив, що погоджується взяти російське підданство за умови, що в містах не буде російських воєвод і залог, не збиратимуть з селян і міщан податків, не порушуватимуть козацьких вольностей і прав, а гетьманом на обох берегах Дніпра залишиться він.

Ті переговори завершилися невдачею. З кінця 1667 р. пожвавлюються стосунки Дорошенка з Брюховецьким. Досягнуто домовленості про організацію виступу лівобережних козаків проти російської адміністрації та прийняття підданства Порті. Є дані, що в другій половині січня 1668 року в Чигирині відбулася старшинська рада, в роботі якої взяли участь представники Брюховецького. Вирішено: "По обе сторони Днепра жителем быть в соединеніи й жить особно й давать дань турскому царю й крымскому хану, также как волоской князь платит...". Брюховецький також скликав раду, яка прийняла подібне рішення. До султана та хана відбули гінці. В кінці січня на Лівобережжі спалахнуло антиросійське повстання і на березень більшість території була звільнена з-під влади російського уряду. В цей час відбувся помітний поворот у політиці Порти щодо України, її уряд пішов назустріч клопотанням Дорошенка та Брюховецького, і вже в березні офіційно повідомив Польщу, що султан взяв під свою опіку козаків.

Отримавши допомогу від татар і заручившись підтримкою значної частини лівобережної старшини й козаків, Дорошенко у другій половині травня виступив на Лівобережжя і в кінці місяця в районі Кременчука перетнув Дніпро. Рухався через Говтву, Решетилівку на Опішню, прямуючи назустріч Брюховецькому, який зупинився на Сербовому полі. За свідченням ніжинського протопопа Сімеона, він послав 7 червня до лівобережного гетьмана десять сотників з вимогою віддати клейноди, але той відмовився це вчинити і розпорядився їх схопити і відіслати до Гадяча. Коли ж наступного дня військо Дорошенка наблизилося до табору Брюховецького, то старшина і рядові козаки, які ненавиділи свого гетьмана, схопили його і привели до Дорошенка. На докір Дорошенка, чому Брюховецький не хотів віддати гетьманської булави, приголомшений невдаха мовчав. Тоді за знаком Дорошенка лівобережного гетьмана почали бити й забили до смерті. В причетності Дорошенка до смерті Брюховецького переконують джерела. Одначе для остаточного з'ясування цього питання потрібен ще пошук. У той же час проводилася козацька рада, що обрала гетьманом України Петра Дорошенка. Даний політичний акт, поза сумнівом, мав прогресивний характер. Однак, у реалізації політичної програми Дорошенка виникли непереборимі труднощі, зумовлені міжнародним становищем України. Адже уряди і Росії, і Речі Посполитої не мали найменшого наміру миритися зі втратою українських територій, а сил, здатних вести боротьбу, в Дорошенка не було. Це неминуче штовхало до єдино можливого союзу з Портою, визнання її умов протекторату. І, як показав наступний розвиток подій, турецький уряд не думав захищати інтереси України, а дбав насамперед про своє утвердження в даному регіоні Східної Європи, в силу чого той перетворився в арену жорстокої боротьби трьох найсильніших держав Центральної, Східної і Південно-Східної Європи, що принесла козацькій (і не лише козацькій) Україні страшне лихоліття.

Добившись перемоги, Дорошенко попервах діяв досить рішуче, йому вдалося взяти під свій контроль майже все Лівобережжя і розташувати в найважливіших містах свої залоги. Однак, тривожні вісті, що надходили з Брацлавщини про активізацію польських підрозділів, змусили його 8 липня повернутися на Правобережну Україну. Замість себе наказним гетьманом призначив недалекого, але вольового й честолюбивого Дем'яна Многогрішного. Проте, прибувши до Чигирина й довідавшись про відсутність серйозної загрози з боку Польщі та про рішення султана взяти Україну під свій протекторат, Петро Дорошенко припускається помилки — він відмовляється повернутися на Лівобережну Україну для утвердження там влади свого уряду. А в серпні політична ситуація на козацькій Україні почала помітно ускладнюватися, оскільки кримська верхівка, що плекала свої загарбницькі інтереси відносно неї, вирішила не допустити появи незалежної держави на північних кордонах ханства. І тому хан підтримав претензії на гетьманську булаву запорозького писаря, енергійного і не без талану 23-річного П. Суховія (Суховієкка). Значна частина запорожців, невдоволених убивством їхнього ставленика Івана Брюховецького, обирає гетьманом Суховія. Довідавшись про цю підступну акцію бахчисарайського двору від київського монаха Єзекііля, під час розмови з ним, Дорошенко вихопив шаблю і, скрегочучи зубами пригрозив завдати такого ж удару по Криму, який у свій час вчинив його дід. Не стримуючи себе, в присутності польського посла Рачковського, почав бити татарських послів "по губам й говорил им: скажите своєму шайтану или султану, и ему де тож будет". Не гаючи часу відправив посольство до султана зі скаргою на дії Ааділь-Гірея, а сам розпочав підготовку до боротьби з Суховієм, який вийшов з Запорожжя і вступив на територію Лівобережжя.

У вересні російські війська перейшли в наступ на Лівобережну Україну. Многогрішний і частина полковників виказали готовність прийняти російське підданство за умови виведення російських залог і залишення за козаками прав, які вони мали за Богдана Хмельницького. З цим було споряджено посольство до Москви, а на початку жовтня наказний гетьман присягнув Г. Ромодановському. Григорій Дорошенко, посланий сюди на чолі кількох тисяч козаків урятувати ситуацію не зміг. Опинившись майже в безвихідді, Петро Дорошенко через брата Андрія, який прибув до Гадяча, а також інші канали дав зрозуміти російському уряду про можливість порозуміння й прийняття підданства Росії за умови виведення з міст воєвод і відмови від визнання за Польщею прав на Правобережну Україну. Однак, Росія відхилила його пропозиції і наполягла на скликанні в Новгород-Сіверську 17 грудня старшинської ради, яка обрала Дем'яна Многогрішного гетьманом. Розгромивши в кінці грудня П. Суховія, Петро Дорошенко в січні й на початку лютого 1669 року звернувся з листами до новообраного гетьмана, закликаючи діяти заодно проти ворогів і вказуючи на трагічні наслідки розділу України. В листах до лівобережної старшини прохав схаменутися, не підтримувати Многогрішного, бо через таких "закрутных гетманчиков" відбувається спустошення України. Але надаремне. На початку березня в Глухові в присутності Г. Ромодановського відбулася козацька рада, яка обрала Дем'яна Многогрішного гетьманом і схвалила нові "статті" російського уряду, що передбачали перебування воєвод і залог у п'яти містах, щоправда, вони не мали права втручатися у життя міст; встановлення козацького реєстру в тридцять тисяч осіб та ін.

Тим часом від турецького уряду прибув чауш Селім, який мав відібрати присягу в гетьмана і старшини на вірність Порті. Ті завагалися, й скликана старшинська рада не прийняла відповідного рішення, бо "без черни рады чинить не хотят". 12 березня в Корсуні скликано раду, в якій взяли участь старшини та представники рядових козаків усіх правобережних полків і Переяславського полку з Лівобережжя, а також з Запорожжя. Високе товариство підтвердило гетьманство Петра Дорошенка на обох берегах Дніпра, яке мало бути довічним, висловилося за встановлення чисельності реєстрових козаків у дванадцять тисяч осіб і розпуск серденяцьких полків. Більшість джерел засвідчує, що рада висловилася за прийняття турецького підданства, але відмовилася присягнути, зіславшись на необхідність скликання для цього чорної ради. Для уточнення окремих статей договору до Стамбулу відрядили посольство на чолі з М. Портянкою.

Постає закономірне запитання, на яких умовах уряд Петра Дорошенка погоджувався на протекторат Туреччини? Певною мірою відповідь на нього знаходимо в доставленому до Москви в травні 1669 року тексті "договорных статей" П. Дорошенка, що являють собою швидше послані в серпні минулого року до султана українські вимоги, їх зміст дає підстави висловити міркування, що гетьман прагнув реалізувати Богданову програму державного будівництва — включити до складу національної держави всі етнічноукраїнські землі — від Вісли, Перемишля й Самбора до Севська і Путивля, де "веи суть казаки". Далі: гетьман обирався довічно; населення України звільнялося від сплати податків і данини; церква отримувала автономію під царгородським патріархом; турки й татари, прибуваючи в Україну, не мали права будувати тут мечетей, брати ясир, руйнувати міста й села; татари могли селитися лише на визначених місцях; султан і хан не мали права без відому українського уряду укладати договори з Росією і Польщею; кримські татари, які прибували на допомогу, мали підлягати владі гетьмана тощо. Політичний задум Дорошенка передбачав велику автономію для України, питання іншого характеру, що, як показали наступні події, турецький уряд далеко не всі їх задовольнив, а ті, що схвалив, часто порушував. Але це вже не вина українського гетьмана, а трагедія його, як політичного і державного діяча козацької України.

Після ради Дорошенко розгорнув діяльність відразу в кількох напрямках: прагнув відновити свою владу на півдні Лівобережжя; відшукати порозуміння з Многогрішним, якого закликав думати "о целости страны и людей", а також нейтралізувати П. Суховія, запропонувавши тому одружитися на доньці. Успіху вони не принесли. В травні з'явилися татарські загони, що підтримували Суховія, й розпочався грабіж населення. На бік Суховія перейшов Юрась Хмельницький і значна частина козаків Корсунського, Уманського, Білоцерківського, Кальницького та Паволоцького полків. Ймовірно, в кінці червня Петра Дорошенка, коли той переправився через Рось, у селі Конончи оточили татарська орда з козаками Суховія. Облога тривала майже п'ять тижнів і лише після прибуття турецького чауша, який привіз гетьманські клейноди Петру Дорошенку, солтани змушені були залишити Суховія і відійти до Криму. Суховій відступає до Умані, де відмовляється від булави і гетьманом обирають уманського полковника Михайла Ханенка. Дорошенку все ж вдається залучити на свій бік козаків, які раніше підтримували Суховія, і в серпні оточити Ханенка в Умані. Внаслідок переговорів домовлено, що Дорошенко повернеться до Чигирина, а Ханенко з старшиною прибудуть до нього. Однак, цього не трапилося, Ханенко і Юрась Хмельницький прибувають на Запорожжя, об'єднуються з Суховієм і при допомозі шести тисяч орди виступають у новий похід проти Дорошенка. Останній запросив допомогу в білгородської орди, а сам у середині жовтня подався до Лисянки (Ольхівця?), де стояли з полками Я. Лизогуб та брат Григорій. По дорозі його оточили татари й козаки Ханенка та Суховія. Дві доби козаки Дорошенка відбивали навальні приступи. У ніч, очевидно, на 19 жовтня на допомогу з'явився Я. Лизогуб і спільними силами розгромили противника. Ханенку і Суховію вдалося втекти, а Юрій Хмельницький потрапив у полон до білгородських татар, які були при Дорошенку, і незабаром відіслали бранця до Стамбулу. Зайнявши Умань, гетьман залишив там залогу, а сам повернувся до своєї столиці.

Добившись перемоги у жорстокій міжусобній боротьбі, він намагався уникнути початку воєнних дій з Польщею і Росією і одночасно зміцнити своє становище. На початку наступного року відправив на чолі кількох тисяч козаків Я. Лизогуба на Лівобережжя, щоб відновити свою владу, в листах до Многогрішного і лівобережної старшини схиляв бути "в дружбе й в соединении". Пожвавлює переговори з польським урядом щодо укладення угоди, зустріч делегацій намічається провести в Острозі. На початку травня Дорошенко висунув програму, що передбачала розширення традиційної території козацької України за рахунок частини Подільського воєводства, Волині й Полісся (кордон мав проходити по річці Горинь); знищення унії і підтвердження прав православної віри; за козаками зберігалися всі права, в тому числі право проживати в шляхетських маєтках; заборону польському війську перебувати на Україні; відкриття академій, шкіл, друкарень тощо. Як зауважував польський підканцлер А. Ольшевський, козаки прагнули бути незалежними і вимагали утвердження Русі, як окремої і самостійної провінції. В листі до М. Ханенка король М. Вишневецький нарікав на П. Дорошенка, який "не бажає, щоб польські дворяни повернулися до своїк спадкових маєтків, а бажає, щоб Україна була незалежною під його верховним управлінням (виділення моє — В.С.)".

Оскільки уряд Речі Посполитої, як і раніше, не мав найменшого бажання визнавати автономію України, а Дорошенко проявляв непоступливість і жадав гарантій для безпечної роботи комісії, то він зробив ставку на Ханенка, який, за висловленням короля, повинен був стати тією "ложкою дьогтю", що псувала діжку меду. І 23 серпня в Острозі було укладено угоду з його представниками, в якій і натяку не залишилося на автономію України й фактично відновлювалося становище, що існувало напередодні Визвольної війни. Довідавшись про підступність варшавського двору, Дорошенко скликав у другій половині листопада старшинську раду, яка, ймовірно, в присутності турецького посла присягнула на вірність Порті. На зібраній козацькій раді у першій половині лютого 1671 року було різко осуджено Острозьку угоду. На ній козаки кричали, що "они все против поляков учнут стоять головами своими й помирать, а поддаватца им не будут". У листі від 12 лютого до запорозьких козаків було заявлено, що городові козаки не визнають укладеної угоди, бо вона передбачає ті ж вільності, які були перед війною; звучав докір, що наважилися "знову впустити панів і старост до їх маєтків і панувати над підданими згідно прав, які існували до війни".

Весною окреслюється загроза можливого наступу польського війська на козацьку Україну. В пошуках союзників Дорошенко наприкінці березня звертається з листом до браденбурзького електора Фрідріха Вільгельма з проханням взяти Україну під свою протекцію, однак лист до адресата не дійшов. В той же час Дорошенко робить кроки до порозуміння з російським урядом, посилає кілька листів царю, відзначаючи вимушеність прийняття турецької протекції (не мав стільки сил, щоб "с сильними бусурмани брань творить, а на сие немощны есми"). Однак, отримав відповідь, що згідно з Андрусівським договором, він повинен залишатися в підданстві короля. Останній, ігноруючи складність стосунків з Османською імперією, що почала готуватися до воєнних дій і пішла на зміщення пропольськи настроєного Ааділь-Гірея Селім-Гіреєм, дає розпорядження Я. Собеському вирушити проти Петра Дорошенка. На початку серпня польська армія з-під Кам'янця виступила на Брацлавщину. Незважаючи на серйозний опір козаків і міщан Брацлава, Вінниці, Могильова, Райгорода, Дзялова, Кальника та інших міст, на середину жовтня Я. Собєському вдалося відновити панування Польщі майже над усією Брацлавщиною. Цьому сприяв перехід на бік коронного гетьмана М. Ханенка, І. Сірка, М. Зеленського, П. Лисиці та інших старшин з козаками. Десь 20 жовтня козацька рада обрала М. Ханенка гетьманом, для його охорони Собєський змушений був послати вісім хоругв жовнірів. Дорошенко ж, відступаючи до Лисянки, намагався переконати коронного гетьмана в необхідності відвести військо з Брацлавщини, бо коли йому на допомогу підійдуть великі сили татар, відновляться воєнні дії. Проігнорувавши це застереження, Собєський розташував у містах залоги, а сам повернувся до Львова.

Справді, в кінці листопада до Дорошенка прибули татари і в грудні зав'язалися бої з польськими хоругвами під Ладижином, Уманню, Тростянцем. Польські залоги почали залишати південні й центральні райони Брацлавщини. Стала реальною загроза вступу у війну Порти, правитель якої на початок 1672 року попередив Польщу, що коли вона не забере військ з Брацлавщини, то матиме війну. Реально оцінюючи грізну небезпеку, Собєський радив королеві піти на поступки Дорошенку, дозволити йому все, чого той хоче, бо при ньому Україна "вперто стоїть і відступити від нього жодним чином не хоче". Вказував на зближення позицій Дорошенка й запорожців, які поставили перед Ханенком вимогу добиватися ліквідації унії; включення Подільського полку до складу козацької України; виведення польського війська за межі України; встановлення козацького реєстру в 50 тисяч осіб та ін. Характерно, що коронний гетьман підкреслював можливість успішної боротьби з ворогом лише за умови спільних дій Польщі та України. Проте, ці застереження й поради були проігноровані, хоча Переговори, які велися з кінця минулого року з Росією і завершилися 30 березня договором, не привели до вирішення питання — організації спільної боротьби з Туреччиною.

Весною турецький уряд звернувся з ультиматумом до Польщі — відмовитися від претензій на козацьку Україну. Однак, 10 травня до Адріанополя прибув королівський гонець з листом, в якому підкреслювалося право Польщі на володіння українськими землями. В кінці травня 100-120 тис. армія, очолювана султаном Мухаммедом IV вирушила в похід. Як зауважував чудовий знавець польсько-турецьких відносин другої половини XVII століття, польський дослідник Я. Волінський, вона рухалася повільно, бо турецький уряд не впускав можливості мирного врегулювання конфлікту з Польщею. Однак, цього не трапилося і війна спалахнула. Діждавшись підходу татар, Дорошенко перейшов у наступ і 8 липня недалеко від Четвертинівки розгромив польське військо К. Лужецького та козаків Ханенка. Коли до нього прибув з основними силами Іслам-Гірей, вирушив у напрямку Кам'янець-Подільського назустріч султану. В його околицях, очевидно, 5 серпня Мухаммед IV прийняв Дорошенка, обдарував його булавою, коштовним халатом і конем. Після штурму Кам'янця, внаслідок боягузливості керівників його оборони генерала М. Потоцького та єпископа В. Лянцкоронського, 18 серпня місто капітулювало. Після цього султан послав Дорошенка і хана зайняти Львів. Під час облоги позиція українського гетьмана сприяла тому, що ворог не зайняв місто. Поразки Польщі змусили її уряд розпочати переговори з турецьким урядом у Бучачі. Представники Дорошенка переконували керівника турецької делегації домагатися від Польщі встановлення кордону між Польщею і Україною по річці Горинь; знищення в Польщі унії; визнання митрополитом Й. Тукальського, але цього їм не вдалося досягти. Згідно з укладеним 8 жовтня Бучацьким договором Подільське воєводство з Кам'янцем відходило до Туреччини, а Дорошенко отримував Україну "в старих кордонах".

Укладення договору міняло міжнародну ситуацію в Східній Європі. Оскільки польський уряд фактично відмовився від Правобережної України, то Росія тепер вважала, що можна, не порушуючи договору з Польщею, розпочати дії, спрямовані на повернення Правобережжя до свого складу. Виходячи з цього, на початку 1673 року російський уряд доручив новому гетьману І. Самойловичу (Д. Многогрішний був зміщений у березні 1672 р.) розпочати відповідні переговори з Петром Дорошенком. Однак, боячись втратити гетьманську булаву, той зробив усе, щоб їх зірвати і добився успіху, хоча й отримав за це з Москви сувору догану. З свого боку, Дорошенко все більше розчаровувався в політиці турецького уряду відносно України. Уже в кінці 1672 року він поставив вимогу ліквідувати всі фортеці, за винятком Чигирина, а всі міста перетворити в села; розброїти населення і виплачувати данину. На початку 1673 року кам'янецький паша почав домагатися передачі туркам не то Кальника, не то Торговиці, й гетьман змушений був уступити. За таких обставин він погодився на ведення переговорів з Польщею, домагаючись умов Гадяцького договору. В червні до нього з'явився львівський єпископ Й. Шумлянський, який запропонував повернутися в підданство Польщі на основі Підгаєцького договору, з чим не погодився гетьман України.

З кінця червня знову розпочинаються переговори з російським урядом, які тривали до глибокої осені. Вони показали, що Дорошенко погоджувався прийняти підданство Росії лише за певних умов: на Україні повинен бути один гетьман, а не два — на Лівобережжі й Правобережжі; збереження козацьких вольностей, на яких цар повинен присягнути; встановити кордон між Україною і Польщею; вивести з Києва залогу; надіслати на допомогу Україні для боротьби з турками велику армію і дозволити створення сорокатисячного корпусу найманих козаків тощо. Все те залишилося просто ілюзією, і в кінці листопада цар наказав Г. Ромодановському та І. Самойловичу розпочати наступ проти правобережного гетьмана. Наступ розпочався на початку 1674 року. Дорошенкові бракло сил, здатних протистояти нарузі, тому до початку березня російські війська й полки Самойловича оволоділи основними містами, за винятком Чигирина, де закрився з кількома тисячами серденят Петро Дорошенко. 15 березня до Переяслава прибула старшина правобережних полків і на раді 17 березня гетьманом України обрали Івана Самойловича. Тут же Ханенко, який з приватних причин у минулому році порвав з Польщею, склав гетьманські клейноди. За свідченням джерел, Дорошенко виявляв готовність прийняти царське підданство за умови залишення його гетьманом Правобережної України, але Іван Мазепа, якого послали на раду, запізнився й подальші переговори, внаслідок загрози турецького наступу, успіху не мали.

Зауважимо, що населення Правобережжя прихильно сприйняло підданство Росії, сподіваючись, що воно захистить його від спустошливих нападів турків і татар та загрози відновлення польського панування. Однак даний політичний акт був би виправданий лише у випадку належної підготовки російського уряду до неминучої війни з Портою, яка мала спалахнути внаслідок вторгнення військ Росії у володіння Османської імперії. Інакше для населення Правобережжя він являв собою авантюру з найтрагічнішими наслідками, про що неодноразово попереджав Дорошенко. Справді, турецький уряд правильно розрахувавши, що суперечності між Росією і Польщею не дозволять їм об'єднати свої війська, вирішив завдати поразки Росії. На початку липня татарська орда переправилася через Дністер і почала жахливе спустошення краю між Дністром і Бугом. Ромодановський і Самойлович замість того, щоб виступити проти ворога, 23 липня розпочали облогу Чигирина. Коли ж довідалися, що на територію Брацлавщини вступила турецька армія на чолі з султаном, з дивовижною швидкістю втекли на Лівобережжя, залишивши населення Правобережжя на поталу ворогу. Розлючені опором, підрозділи турецько-татарської армії знищували все на своєму шляху. Дорошенко виявився не в змозі запобігти цій катастрофі Правобережжя, бо турецький уряд повністю ігнорував інтереси українського уряду. Лише зазнавши великих втрат при взятті Ладижина та Умані, султан відмовився від наступу на Київ і наказав військам відійти за Дністер, залишивши при Дорошенку частину татарської орди.

Наслідки цього походу були фатальними для української держави на Правобережжі та гетьманства Дорошенка. Майже повне спустошення її території... Вцілілі селяни, міщани й козаки, проклинаючи гетьмана, масово переселялися на Лівобережжя. Скориставшись різким послабленням української держави, восени розпочав наступ на Брацлавщину, обраний польським королем, Ян Собєський. У грудні він послав до Петра Дорошенка посольство Й. Шумлянського з обіцянкою визнати козацькі права. Однак, поставлений в катастрофічне становище, правобережний гетьман продовжував вести боротьбу, аби зберегти автономію за козацькою Україною. За умову визнання підданства поставив вимогу відновлення Гадяцького договору, наполягав, щоб українське питання було вирішене троїстим пактом, підписаним Польщею, Кримом і Портою. Польський уряд відмовився піти назустріч Дорошенку і взимку 1675 року на Брацлавщині спалахнули сутички між польськими підрозділами й татарами.

Влітку 1675 року становище Дорошенка в політичному плані стало безнадійним. Потік біженців на Лівобережжя не припинявся, Дорошенка залишали не лише підрозділи вірних раніше серденят, але й найближчі соратники та родичі. Вже в кінці червня при Самойловичу перебувало близько семисот "знатних" козаків і двох тисяч рядових козаків. Важкою втратою для Дорошенка стала смерть Й. Тукальського. Залишалися напруженими стосунки з Кримом. За таких обставин він 10 жовтня присягнув Росії, але не перед Г. Ромодановським та І. Самойловичем, а перед представником Запорожжя, його кошовим Іваном Сірком. Через день він повідомив про це й Самойловича. Не виключено, що Дорошенко й Сірко домовилися про скликання весною 1676 року козацької ради для обрання гетьмана України, оскільки запорожці не визнавали законності гетьманства Самойловича. Це була остання надія Дорошенка змінити розвиток подій на свою користь. Однак, їй не судилося сповнитися. Як показали переговори його посольств до Москви в кінці 1675 — на початку 1676 року російський уряд категорично відмовлявся визнати чигиринський акт присяги, вимагав приїхати для перенесення присяги до Ромодановського та Самойловича і складення гетьманських повноважень.

Поставлений у безвихідь, Петро Дорошенко капітулював. Коли в першій половині вересня 1676 року під стіни Чигирина прибув авангард армії Ромодановського та Самойловича, він заявив про свою готовність здати місто й приїхати до них, щоб скласти присягу на вірність царю. Згідно з домовленістю правобережний гетьман прибув до табору близько 16 — 18 вересня, здав гетьманські клейноди й віддав присягу. Йому вручили "статті", в яких визнавалося право проживати там, "где он хочет", а також пробачалися всі минулі проступки. Через два дні повернувся до Чигирина і ввів до нього російську залогу, віддавши ключі від міста підполковнику І. Захарову та наказному гетьману В. Бурковському. Так завершилася політична кар'єра одного з найвизначніших державних діячів України епохи козаччини, її справжнього патріота, невтомного борця за незалежність і територіальну цілісність.

Про подальше життя Петра Дорошенка маємо небагато фактів. Відомо, що після капітуляції прожив ще десь із місяць у Чигирині. Потім з сім'єю переїхав на Лівобережжя, де за згодою Самойловича поселився в містечку Сосниця. В березні 1677 року за розпорядженням царського уряду прибув до Москви, де був поселений за Москвою-рікою у дворі, що раніше належав Білібіну. В листах до Івана Самойловича благав поклопотати перед царем, щоб йому дозволили повернутися на Україну. Однак, це не входило до планів ні російського уряду, ні українського гетьмана, які, відверто кажучи, боялися його нового можливого сходження на небосхилі політичного життя України. Тому повернутися на батьківщину йому заборонили. ймовірно, в кінці липня до нього прибула його дружина. В 1679 році Дорошенка призначають в'ятським воєводою, на цій посаді він перебував до 1682 року. Після чого проживав з сім'єю в подарованому маєтку в тисячу дворів (с. Ярополче Волоколамського повіту). Вірогідно після смерті Люби, одружується вдруге і від цього другого шлюбу походила його правнучка, дружина Олександра Сергійовича Пушкіна Наталія Гончарова. 9 листопада 1698 року його серце перестало битися. Колишнього володаря України поховали біля церкви св. Параскеви. Та, одначе, вважаю, є потреба перевезти його прах до Чигирина і перехоронити на землі, яка його породила, яку він боронив і у яку так безмежно любив.