Віра Панашенко

КИРИЛО РОЗУМОВСЬКИЙ

Останній гетьман Лівобережної України, граф Кирило Григорович Розумовський (1728—1803), походив з родини городового козака Григорія Розума (отримав своє прізвище від поговірки, яку часто промовляв напідпитку: «Що то за голова, що то за розум»). Соціальне зростання К. Розумовського стало можливим завдяки його братові Олексію {1709—1771).

Олексій та Кирило Розуми народилися на хуторі Лемеші (нині село Козелецького р-ну Чернігівської обл.). У дитинстві Олексій виявив здібності до грамоти, допомагав дячкові сусіднього села справляти церковну службу й співав у церковному хорі, а більшість часу з меншим Кирилом доводилось пасти батьківську та сусідську худобу. 1731 р. російський полковник Ф. Вишневський, котрий проїздив цим селом, почувши чудовий голос юнака, забрав його до Петербурга, де той одразу потрапив до хору при царському дворі. Невдовзі молодого красивого співака покохала царівна Єлизавета Петрівна, що й визначило його подальшу блискучу кар'єру. Через кілька років, вже під прізвищем Розумовського, він став управителем двору і маєтків царівни, а після її коронації (1742.) одержав звання обер-єгермейстера і ряд маєтків у Росії та в Україні. Колишній пастух і співак придворного хору став одним з найвищих сановників Російської імперії.

Кирило Розумовський ріс і здобував освіту під протекцією свого старшого брата, який знайшов йому опікуна в особі Г. Теплова. У супроводі останнього К. Розумовський, після відповідної підготовки в Петербурзі, вирушив (1743) за кордон «для дальнейшего совершеннейшаго обученья». В Берліні навчався у знаменитого математика Леонарда Ейлера, слухав лекції у Гданську, Кенігсберзі, Данцігу, побував у Франції, Італії, вивчаючи німецьку, французьку й латинську мови, географію, універсальну історію тощо.

15 червня 1744 р. обидва Розумовські були зведені у статус графів Російської імперії. Повернувшись з-за кордону (1745), Кирило став улюбленцем царського двору. Невдовзі (у травні 1746 р.) 18-річного юнака призначили президентом Петербурзької Академії наук. Сама імператриця посватала його за свою внучату сестру Катерину Наришкіну (1729—1771), яка одержала величезний посаг: кілька десятків тисяч кріпаків, будинок в Москві на Воздвиженці (згодом належав графу Шереметеву), підмосковні села, пензенські вотчини та ін.

Українська старшина — Я. Лизогуб, М. Ханенко, В. Гудович, — запрошена на весілля (1746) К. Розумовського, порушила клопотання перед царським урядом про відновлення гетьманства в Україні. Вирішення цього питання розтягнулось на півтора року. Нарешті в Сенат надійшов відповідний царський указ (підписаний 5 травня 1747 р.).

Відновлення гетьманства імператриця Єлизавета Петрівна пов'язувала з особою Кирила Розумовського, котрого й призначала гетьманом. Для підготовки офіційної церемонії «обрання» в Глухів прибув граф І. Гендриков, який привіз жалувану грамоту «прошеніе в гетманы Кирилы Григорьевича». Урочисте обрання гетьмана (або елекція — за тодішньою термінологією) відбулося 22 лютого 1750 р. Сам Розумовський в Глухів не приїхав.

Старшинська депутація — генеральний бунчужний Д. Оболонський, ніжинський полковник С. Кочубей, бунчуковий товариш І. Журман, генеральний суддя І. Пиковець — відправилась до Петербурга з подякою імператриці та привітанням новообраного гетьмана. Царським указом від 5 червня 1750 р. К. Розумовського було офіційно затверджено гетьманом України.

Йому надавались величезні маєтності — віддавались всі прибутки грошима, хлібом і вином з гетьманських маєтностей, зібрані до його обрання, тобто за 16 років (1734—1750).

Рядом наступних царських указів обумовлювалось, що на урочистих публічних церемоніях К. Розумовський мав сидіти поруч з генерал-аншефами, і, оскільки він «против других гетманов имел ту отличность», що був граф Російської імперії і користувався особливою довірою і «благоговеньем» імператриці, в усіх 'паперах Колегії іноземних справ його мали величати як «высоко й благоурожденнаго».

Новообраний гетьман все ще перебував у Петербурзі Лише 13 березня 1751 р. у придворній церкві він склав присягу на вірність імператриці, яка там же вручила йому гетьманські клейноди: оздоблену коштовним камінням золоту булаву, великий білий прапор з російським гербом, бунчук, військову печатку і срібні літаври.

Гетьман відправився в Україну з чисельними екіпажами, верховими кіньми, поварами і музикантами, гайдуками і скороходами й навіть з трупою акторів. На урочисту церемонію його зустрічі (6 липня 1751 р.) в Глухів прибула майже вся старшина, понад 6 тис. козаків, вище духовенство.

Нерозлучним супутником гетьмана залишався Г. Теплов, який прибув з ним в Україну в чині колезького радника. Незабаром він став правителем новоствореної гетьманської канцелярії і поступово прибрав до своїх рук всю адміністративну діяльність. Користуючись необмеженим довір'ям з боку гетьмана, Г. Теплов став негласним правителем Лівобережної України.

З перших днів гетьманування К. Розумовський, насамперед, подбав про власне збагачення та соціальне зростання своїх близьких і далеких родичів. Сестрам та їхнім чоловікам надавались сотенні містечка, які до того були завжди вільними. Так, бунчуковий товариш Ю. Дараган (чоловік сестри Віри) одержав м. Бориспіль Переяславського полку, В. Климович (чоловік сестри Агафії) — м. Срібне Прилуцького полку і м. Олишівку Ніжинського полку, його родич С. Кочубей був призначений генеральним обозним.

При К. Розумовському козацька старшина остаточно захопила в свої руки справи місцевого управління і, користуючись родинними зв'язками з гетьманом, спішно привласнювала села, які ще залишалися вільними. Загалом часи гетьманування К. Розумрвського характеризуються як часи панування козацької старшини.

Сам Розумовський за 14 років свого гетьманування приїздив в Україну лише кілька разів на короткий час. Постійним місцем його перебування залишалися Петербург і Москва.

Втім, проживаючи в столичних містах Росії, К. Розумовський не забував про українські справи. Так, він домігся ліквідації поборів з місцевого населення, запроваджених ще в часи гетьманування І. Самойловича та І. Мазепи, відміни митниць на порубіжжі України з Росією і проголошення вільної торгівлі між ними. 1754 р. були ліквідовані митні побори, відомі під назвою індукти та евекти. 1761 р. видано універсал про виключне право козацької старшини на гуральництво.

Однак в плани царського уряду аж ніяк не входило самостійне правління українського гетьмана. Його діяльність постійно тримали в полі зору, спрямовуючи належним чином. Права гетьмана поступово обмежувались: йому заборонялось призначати полковників без згоди уряду, підтримувати дипломатичні зносини з іншими країнами та ін.

Згодом було зроблено суттєвий крок по обмеженню державності України й перетворенню її на звичайну провінцію Російської імперії. Варто зазначити, що у 1734—1750 рр. політико-адміністративну владу в Україні здійснювало Правління гетьманського уряду із 6 осіб. Це сприяло посиленню контролю і втручання у внутрішні справи старшинської адміністрації з боку царських урядовців. Лівобережна Україна нарівні з іншими провінціями держави підпорядковувалась Сенату, в якому діяла особлива установа під назвою «Канцелярия малороссийских дел».

З відновленням гетьманства підпорядкування Лівобережної України із Сенату було передано в Колегію іноземних справ. Факт перебування України у віданні установи, утвореної для зносин з іншими державами, свідчив про формальне визнання за нею політичної самостійності.

Однак гетьман К. Розумовський не дбав про збереження такого правового статусу України. Посварившись з головою Колегії, він поклопотав перед імператрицею про своє підпорядкування щодо «малороссийских дел» установі, яка вважалася головною в Російській державі. Згідно з його проханням царським указом від 17 січня 1756 р. Лівобережну Україну із відання Колегії іноземних справ знову було переведено до Сенату, в якому утворено «особую экспедицию» для українських справ.

У березні 1761 р. із відання гетьмана вилучено Київ і підпорядковано безпосередньо Сенату. Всіх козаків наказано вивести з міста і поселити на лівому березі Дніпра. Київська полкова канцелярія знаходилась в м. Козелець.

Результатом суспільно-політичної діяльності гетьмана К. Розумовського стала судова реформа. В той час на Лівобережній Україні діяв Генеральний суд на чолі з генеральним суддею, апеляції на рішення якого подавалися до Генеральної військової канцелярії та гетьмана. Нижчими ланками судочинства лишалися полкові й сотенні суди.

Універсалом від 17 листопада 1760 р. К. Розумовський запровадив новий порядок судочинства, згідно з яким Генеральний суд очолювали два генеральні судді, а до його складу входили вибрані від старшини представники кожного з 10 полків. Генеральний суд розглядав справи генеральної старшини, полковників, бунчукових і військових товаришів, канцеляристів та осіб, які перебували під особистою опікою гетьмана. Крім того цей суд став органом нагляду за місцевими судами, найвищою апеляційною інстанцією, в зв'язку з чим Генеральну військову канцелярію було позбавлено судових функцій (17 лютого 1763 р.).

Того ж року полкові суди було перетворено на гродські, де розглядалися кримінальні справи. Головуючими в цих судах залишалися полковники, а суддя і писар називалися вже не полковими, а гродськими. Крім того запроваджено підкоморські й земські суди (в кожному полку по два, а в Ніжинському — три). Підкоморські розглядали справи про землю та межування, до їх складу входили виборний від шляхетства суддя з двома помічниками-коморниками.

Загалом судова реформа, здійснена К. Розумовським, відповідала інтересам козацької старшини.

Гетьман підтримав бажання старшини мати в Україні світські вищі навчальні. заклади, зокрема університети. На 1760 р. був детально розроблений план заснування та діяльності університету в Батурині. У ньому мали діяти 9 кафедр: латинського красномовства; логіки, метафізики й практичної філософії; натурального права й юриспруденції; старожитностей, історії «літеральної» й політичної, генеалогії та геральдики; експериментальної фізики й'математики (з усіма її частинами); теоретичної й практичної фізики; анатомії; хімії; ботаніки й натуральної історії. Курс навчання тривав три роки. За гетьманом лишалося пожиттєве право фундатора і протектора Батуринського університету.

1763 р. К. Розумовський і представники старшини підготували на ім'я Катерини II дві чолобитні: про відновлення давніх прав в Україні та про визнання спадковості посади гетьмана за нащадками роду Розумовських. У першій з них йшлося про необхідність перетворення Києво-Могилянської академії на університет та заснування університету в Батурині.

Реакція царського уряду на чолобитні виявилася різко негативною. Деякі царедворці пояснювали прохання про спадковість гетьманства як один із кроків до здійснення незалежності України від Росії, Катерина II готова була віддати гетьмана під суд. Однак прибічники Розумовського зуміли вплинути на імператрицю і врятувати графа від її гніву. Катерина II запропонувала К. Розумовському добровільно зректися гетьманства, що той і зробив без усякого супротиву.

Імператриця, проголосивши себе продовжувачкою справи Петра І, не допускала самої можливості зміцнення позицій козацької старшини в Україні й лише чекала нагоди, щоб покінчити з гетьманством. 10 листопада 1764 р. вийшов царський указ про ліквідацію гетьманства. Того ж дня К. Розумовський одержав чин генерал-фельдмаршала, пожиттєве гетьманське жалування, а також м. Гадяч з навколишніми селами, Биківську волость і палац в Батурині.

Так завершилося гетьманство К. Розумовського. Посівши гетьманство з царської ласки, він так і не проявив хисту державного діяча, виразника інтересів України, не піднявся до ролі лідера свого народу. Більше того, офіційне закріпачення селян через двадцять років після його гетьманства було логічним наслідком тих відносин старшини до народу, які остаточно утвердились при Розумовському.

Після ліквідації гетьманства К. Розумовський залишився крупним поміщиком. За ревізією 1782 р. лише на Чернігівщині йому належало 74 177 посполитих, а в російських губерніях (псковських і можайських помістях) — понад 45 тис. кріпаків. Багатий посаг дружини, величезна спадщина старшого брата Олексія (обоє померли 1771 р.), даровані маєтності від Єлизавети Петрівни та Катерини II поставили К. Розумовського врівень з найпершими багачами Російської імперії.

Позбавлений гетьманства, а також права проживати в Україні, К. Розумовський тривалий час перебував за кордоном, жив у Петербурзі, Москві. Лише 1794 р. переїхав на постійне проживання в Батурин. Доживав вік одинаком.

Похований у церкві Воскресіння Христового, відбудованій ним на руїнах мазепинської церкви (зруйнованої під час розгрому Батурина у 1708 р. О. Меншиковим). На могилі поставлено мармуровий пам'ятник з гербом і горельєфним погруддям гетьмана (в профіль), а на пам'ятнику — чаша. На могилі напис: «Здесь покоится тело его сіятельства господина генерал-фельдмаршала, сенатора, действительного камергера й орденов россійских святаго апостола Андрея Первозванного, святаго Александра Невского, польскаго Белого орла і голстинскаго святыя Анны кавалера графа Кирила Григоріевича Разумовскаго, родившагося в 1728 году марта 18 дня, скончавшагося в Батурине а 1803 году генваря 9-го, в семьдесят четыре года, девять месяцов и двадцать два дни».