Петро Сас

ПЕТРО КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ

Поразка козацьких повстань під проводом Криштофа Косинського (1591—1593) і Северина Наливайка (1594—1596) на деякий час притлумила розвій українського козацтва. Та вже на початку XVII століття воно знову владно вступило на авансцену історії. Козаки здійснили безприкладні за сміливістю та розмахом походи в турецькі володіння й Кримське ханство, брали активну участь у воєнних конфліктах між Річчю Посполитою та Московською державою, громили панські маєтки в Україні та боронили православну віру. Як ніколи доти українська козаччина набрала сили. Внаслідок масового покозачення селянства число козаків в окремі роки сягало багатьох десятків тисяч. Вони вже страхали не лише турецько-татарських нападників. У великому занепокоєнні від козацького "свавілля" перебувала шляхетська верства в Україні, а також правлячі кола шляхетської Польщі. Король і сейм приймали закони й створювали урядові комісії, покликані приборкати козаків. Однак уже ніщо не могло привести їх до покори.

Хвиля козацької вольниці, яка в цей час нестримно розливалася по українських степах, то піднімала на свій бурхливий гребінь, то кидала вниз Петра Сагайдачного. Вороги люто ненавиділи його. Грізного характеру й важкої руки остерігалися і свої. Та в усіх випадках Сагайдачний завдяки незламній волі, гострому розуму, а ще блискучому таланту полководця справляв незабутнє враження на сучасників. Один із них — польський шляхтич Яків Собєський (батько польського короля Яна III Собєського), учасник Хотинської війни 1621 року, у своїх мемуарах писав про Сагайдачного: "Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мудрості й зрілого судження у справах, винахідливий у словах і вчинках, хоча за походженням, способом життя і звичками був простою людиною, незважаючи на це в очах пізнішого потомства він гідний стати в ряд з найзнаменитішими людьми свого часу в Польщі".

Слави безстрашного воїна, обдарованого й на диво щасливого провідника козацьких загонів Сагайдачний зажив після участі в знаменитих морських та сухопутних походах української козаччини на володіння султанської Туреччини і Кримського ханства на витоці XVII століття. Ці воєнні виправи здійснювалися не лише за здобиччю. Разючими ударами по ворогу козаки відповідали на безкінечне плюндрування України турецько-татарськими зайдами. Козацька шабля і мушкет суворо карали нападників за невимовні страждання українського народу, згорьована душа якого почорніла й запеклася від жалю, тужливою піснею-плачем побиваючись над смертями, каліцтвами, полоном, загубленими долями тисяч своїх синів та дочок.

Могутня Османська імперія, правителі якої звикли бундючно позирати на своїх сусідів, зненацька відчула свою вразливість. Козацькі загони доходили аж до її столиці — Константинополя, палячи його околиці й сіючи страх у самому місті. Зростала й інтенсивність козацьких походів. Так, улітку 1606 року запалало вогняним шлейфом турецьке чорноморське узбережжя. Це козаки піддали штурму Білгород, Килію і Варну. На морі знищили десять ворожих галер. Дісталася їм і чимала здобич. Лише у Варні вони захопили 180 тис. золотих. Восени 1608 року козаки "дивною хитрістю" здобули Перекоп. У 1609 році подібна доля спіткала кілька міст у турецьких володіннях — Ізмаїл, Килію і Білгород...

У такі вкрай ризиковані морські експедиції пускалися найвідчайдушніші козаки. На чужому узбережжі, крім запеклих боїв, на них чатували й інші великі небезпеки. Порівняно невеликі човни сміливців — чайки нерідко, як друзки, розкидала буря, а козацькі тіла пожадливо поглинала ненаситна морська стихія. Та й судна такого типу мало підходили для "правильного" бою з великими турецькими кораблями. Тому перемогти ворога вдавалося лише завдяки винахідливості, раптовості нападу, майстерному маневруванню під час бою. Все це давало перевагу чайкам у протиборстві з менш повороткими галерами, галіонами та іншими суднами противника.

Найголовніші прикмети козацької тактики, якої запорожці дотримувалися під час морських походів у першій половині XVII століття, постають із записок французького військового інженера та картографа Гійома Левассера де Боплана (починаючи з 30-х рр. XVII ст. він тривалий час жив на Україні і добре познайомився з життям та звичаями козацтва). Отже, козацька чайка, від судноплавних якостей якої багато в чому залежали перемога чи поразка, життя або смерть екіпажу брала на свій борт від півсотні до сімдесяти чоловік. Кожний з них був озброєний двома рушницями й шаблею. Козаки запасалися також кількома невеликими гарматами. Основна ставка робилася на раптовість нападу. Щоб увести ворога в оману і захопити його зненацька, козаки нерідко пливли під покровом нічної темряви, маскували своє місцезнаходження тим, що опускали щоглу, а зустрівшись із турецькими галерами, намагалися обрати тактично найвигіднішу позицію — щоб сонце сліпило противнику в очі. Дочекавшись зручного моменту, флотилія чайок розпочинала навальну атаку. Одні козаки щосили налягали на весла, інші з рушницями в руках готувалися до абордажу. Впритул наблизившись до ворожого судна, гребці "сушили" весла і ставали "заряджаючими" для своїх товаришів-стрільців.

В морському бою не було місця для слабодухих — турецькі ядра часто скорочували склад екіпажу чайки на дві третини, а то й більше. Коли козаки досягали турецького берега, то залишали на човнах невелику охорону. Самі ж раптовим приступом навалювалися на чужинські міста. При поверненні додому вони обирали несподівані для ворога маршрути, в разі потреби перетягали чайки волоком по суші.

Одну із зухвалих морських експедицій, яка викликала справжній шок при султанському дворі, козаки здійснили у 1614 році. Флотилії козацьких човнів вдалося перетнути Чорне море. Висадившись під Трапезундом, козаки спустошливим смерчем пронеслися по турецькому узбережжі. Чи не найбільшою їх удачею стало здобуття добре укріпленого Синопа, в якому вони знищили залогу фортеці, арсенал, піддали вогню все місто і воєнні кораблі турків. Султан не тямив себе від люті. Він наказав будь-що наздогнати козаків і поквитатися з ними. З Константинополя і Білгорода негайно вийшли кораблі під Очаків, щоб перехопити козацьку флотилію при поверненні. Однак козаків не так то легко було обдурити. Вони розділилися на два загони. Один із них мав висадитися на схід від дніпровського гирла й перетягти човни суходолом, обминувши таким чином турецьку пастку, інший мусив прориватися через очаківський лиман. В цілому їм це вдалося. Козаки з багатою здобиччю повернулися на Січ. Тільки двадцятьом з них не пощастило, їх схопили турки і відправили полонених у Константинополь на страшні тортури.

У 1616 році козацькі загони взяли приступом Кафу — величезний невільницький ринок у Криму. Там у тяжкій неволі знемагали тисячі бранців зі всієї України та інших земель. Одних з них як худобу мали продати сьогодні, на інших ця морально огидна операція чекала завтра. Козаки розрубали невільницькі пута на руках нещасних полоняників. Звістка про славний подвиг запорожців швидко облетіла всю Україну. Ректор київської братської школи Касіан Сакович пізніше склав високі слова хвали на честь ватажка сміливців — Сагайдачного. Він писав, що той:

"За своєго гетманства взял в Турцєх мЪсто Кафу,
Аж и сам цесар турскій был в великом страху,
Бо му чотырнадцать тысяч там люду збил,
Катарги єдины палил, другіи потопил,
Много тогди з неволи христіан свободил,
За што го бог з воинством єго благословил..."

Про походження і юнацькі роки майбутнього гетьмана збереглися дуже скупі відомості. Ми вже знайомі з твердженням Я. Собєського, що Сагайдачний був "простою людиною". Однак це свідчення спростовується іншими джерелами. Український шляхтич Йоахим Єрлич, який був із Сагайдачним у дні кровопролитної битви під Хотином, у своєму літописі прямо зазначив, що той "не був простого уродження, але шляхтич од Самбора". Найважливішим джерелом, яке містить відомості про біографію Сагайдачного, є панегіричний віршований твір К. Саковича "Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного". З нього довідуємося, що:

"Уродился он в краях подгорских премисских.
Выхован в вЪрЪ церкви всходнеи з лЪт дЪтинских.
Шол потом до Острога, для наук уцтивых,
Которыи там квитли за благочестивих
Княжат, которыи ся в науках кохали..."

Як бачимо, про походження Сагайдачного у "Віршах", власне, не сказано ні слова. Однак Сакович помістив у своїй книзі вельми цікаву з огляду на це питання гравюру. На ній представлено портрет гетьмана на коні. У лівій верхній частині малюнка зображено його герб, що має форму перевернутої вниз підкови, яку увінчує хрест (у геральдиці такий герб класифікується як "Побог"). Поза всяким сумнівом К. Сакович — людина для свого часу високоосвічена (випускник Замойської та Краківської академій), добре усвідомлював суспільне значення історичної постаті Сагайдачного. Тому навряд чи він наважився б подібним чином "прикрасити" малюнок, не мавши на те достатніх підстав.

Ще в дореволюційній історіографії (М. Максимович, В. Антонович, І. Каманін, А. Чайковський, Д. Яворницький та ін.) усталилася думка про те, що батька Петра Сагайдачного звали Конон або Конаш. На користь цього нібито свідчить монастирський пам'ятник Сагайдачного, в якому серед інших імен згадується Конон — записаний відразу після імені Петро. Можливість такого патронімічного шляху виникнення прізвища гетьмана піддав сумніву Б. Барвінський. Він виходив з того, що прізвище "Конашевич" взяте не від імені батька козацького ватажка, а від імені одного з його предків.

За спостереженням дослідника, складова частка "Сагайдачний" у прізвищі гетьмана є прізвиськом, даним йому козаками, а "Конашевич" — родове назвисько, яке походить від дрібношляхетського роду з Підгір'я Конашевичів-Попелів. Шляхтичі Попелі не мали якоїсь усталеної гербової традиції і вживали різні герби, насамперед "Сас" та "Сулима". Що стосується гербу "Побог", вміщеному у книзі К. Саковича, то він вірогідно перейшов унаслідок шляхетської служби до окремих представників роду Попелів (із гілки Конашевичів-Попелів) від магнатського роду Конєцпольських. Останній був не тільки гербу "Побог", а й тримав у своїх руках Дрогобич і дев'ять околичних сіл, по сусідству з якими лежали села шляхтичів Попелів — Попелі, Ратична і Котів. Симптоматично, що за давнім королівським привілеєм власники Ратичної мусили виставляти на війну чотирьох кінних воїнів-лучників. Тому юнакам з роду Попелів доводилося з ранніх літ вправлятися у стрільбі з лука. Чи не завдяки подібній обставині Сагайдачний зажив слави влучного лучника?

Справді, як свідчать джерела, Петро з дитячих літ "привчився натягати лук, зброї й коня з рук не випускати". Що ж це була за зброя, назва якої завдяки спостережливим і гострим на язик запорожцям так органічно вплелася в прізвище козацького гетьмана? Сагайдак являв собою бойове приладдя воїна-лучника. Озброєний ним вершник прикріплював з одного боку до пояса лук з налучником (чохлом), а з другого боку — колчан для стріл. За сирої погоди на колчан натягувався спеціальний чохол (тохтуй), який знизу зав'язувався шнурком. Добре натренований лучник за хвилину випускав від восьми до дванадцяти стріл. Про таку скорострільність не міг мріяти тогочасний воїн, озброєний рушницею, аркебузом, мушкетом або якою Іншою вогнепальною зброєю. Середня дальність польоту стріли складала приблизно двісті-триста, іноді перевищувала півтисячі кроків. Коли стрільба відбувалася з коня, то політ стріли збільшувався майже вдвічі, дальність пострілу з аркебуза дорівнювала близько 250 метрам.

Петро рано залишив батьківський дім, бо подався до Острога, щоб стати учнем тамтешньої академії. Виникає запитання, коли ж майбутній гетьман навчався у першій в східнослов'янському світі слов'яно-греко-латинській академії в Острозі, заснованій наприкінці 1576 року. Історики висловлювали з цього приводу різні припущення. Наприклад, І. Каманін вважав, що острозький період життя Сагайдачного припадав на 80 — 90-ті роки XVI ст. При цьому він спирався на твір К. Саковича, в якому перебування Петра Конашевича у стінах Острозької академії пов'язувалося з часом найвищого піднесення цього закладу. Взагалі риторичний зворот автора "Віршів" про прибуття майбутнього гетьмана до Острога "для наук уцтивых, которыи там квитли", надто загальний, щоб з нього можна було зробити якісь більш конкретні висновки. В такому випадку потрібно з'ясувати, коли Сагайдачний потрапив на Запорожжя. Адже, як випливає з твору К. Саковича, після навчання в Острозі, де він здобув освіту, "час немалий живши", юнак подався до запорожців:

"Там теды Конашевич час немалый живши
И наук в письмЪ нашом словенском навыкши,
Потом, видячи ся быть способным до мензства,
Шол до запорозского славного рыцерства,
Межи которым през час не малый жиючи
И рыцерских дЪлностій там доказуючи,
Гетманом потом собЪ войско го обрало..."

У "Віршах" подибуємо звістку про перші воєнні кампанії, в яких відзначився Сагайдачний. Йдеться про військові дії за участю козаків на полях Молдавії й театрах Лівонської війни на початку XVII століття. Наведемо рядки твору, які знадобляться нам для подальшого розгляду біографії козацького гетьмана:

"Повесть и Мултянская земля, и волошин,
Як их тот гетман з своим рыцерством полошил.
ДосвЪдчил и інфлянтчик того войска силы,
Кгды их тии рыцеры, як траву, косили.
Полночнии тиж краи будуть памятати
Долго єго мужество, бо ся им дал знати,
Великого звитязства там доказуючи..."

Грунтуючись на цьому уривку, Михайло Грушевський покладав початок воєнної кар'єри Сагайдачного перед 1600 роком. Справді, така думка видається слушною. Судячи з усього, в цій порі Сагайдачний уже не простий козак, а, можливо, обіймає якусь старшинську посаду. Що ж до слова "гетьман" у фразі "як их тот гетман з своим рьщерством полошил", то навряд чи можна сприймати його буквально. Адже відомо, що в перші роки XVII століття гетьманував серед запорожців Самійло Кішка.

К. Сакович визначив період лицарського змужніння Сагайдачного на Запорожжі аж до першого його "гетьманування" (щодо останнього, то фактично це початок XVII ст.), як "час не малый". Такими ж словами — "час не малый" — він визначає тривалість перебування свого героя в Острозі. Отже, щоб стали зрозумілішими сторінки ранньої біографії козацького гетьмана, необхідно з'ясувати конкретний проміжок часу, який вкладав у цей вислів автор "Віршів".

Почнемо з визначення того, у скільки літ від роду Петро покинув родинне гніздо й опинився в Острозі. Про існуючу на той час практику навчання шляхетських дітей довідуємося із заповіту волинського шляхтича Василя Загоровського (1577). З нього випливає, що з досягненням семи літ діти мали переходити під опіку дяка, який навчав читанню й письму церковнослов'янською мовою. Далі йшло вивчення латини під керівництвом досвідченого вчителя. Подібні погляди українського шляхетства другої половини XVI — початку XVII століття на домашнє виховання дітей відбилося і в інших документах. Наприклад, у тестаменті (заповіті) шляхтича Миколи Мальчинського з Волині (1609) знаходимо такі рядки: "А коли дасть Бог доростати почнуть (його діти. — П. С.), так щоб сина на науку дати годилося, тоді на нього покладати (навчання. — П. С.) відповідно до віку, як вкаже потреба, способивши йому педагога — чоловіка доброго християнина, побожного, який би мав про нього пильність і старання, ведучи його до всіляких цнот і побожностей".

Отож, є достатні підстави для того, щоб під фразою К. Саковича про Сагайдачного "Выхован в въръ церкви всходнеи з лът дътинских" розуміти домашню початкову освіту майбутнього гетьмана, який приступив до науки десь у семирічному віці й навчався вдома близько трьох чотирьох років. Звідси випливає, що Петро став учнем Острозької академії приблизно в одинадцять років, бо й до Київської колегії найчастіше приймали дітей саме такого віку. Маючи багаж знань, який давала домашня освіта, він, з великою долею вірогідності, при зарахуванні до навчального закладу переступив перші навчальні сходинки — кілька елементарних класів. В Острозькій академії, як припускають дослідники, могло бути сім класів — перший підготовчий, а в трьох наступних (інфімі, граматиці, синтаксисі) вивчалися мови та деякі інші предмети. Коли Петро Конашевич пішов одразу принаймні в 3—4 клас, то тоді навчався він в Острозі не більше чотирьох-п'яти років. Якщо виходити з того, що під висловом К. Саковича стосовно перших літ перебування Сагайдачного на Запорожжі — "час не малый" — також мається на увазі чотири-п'ять років, то появу його серед запорожців орієнтовно можна віднести до 1595—1596 років.

Свого часу Володимир Антонович звідкись почерпнув звістку про те, що перед приходом на Запорозьку Січ Сагайдачний певний період служив у київського судді Аксака. Проте внаслідок нез'ясованих обставин змушений був покинути Київ і податися до запорозьких козаків. Поява в Києві Яна Аксака вперше засвідчується в актових матеріалах під 1592 роком. Тоді він був підвоєводою і поборцем київським. В історичних документах за 1600—1619 роки про нього говориться як про київського земського суддю. Звідси випливає, що стати до нього на службу Сагайдачний не міг раніше 1592 року. З огляду на цей факт, час закінчення Петром Конашевичем Острозької академії припадає щонайраніше на 1591 рік і, відповідно, час вступу до неї — на 1587—1588 роки.

Тепер можемо орієнтовно говорити про рік народження гетьмана. Отже, якщо Конашевич прибув на навчання до Острога у 1587—1588 роках, мавши від роду одинадцять років, то час появи його на світ припадатиме на 1577—1578 роки. Звідси, видно, що помер Сагайдачний унаслідок поранення у віці близько 45 років. На те, що гетьман пішов з життя не старим чоловіком, опосередковано вказують деякі факти. Так, діставши під Хотином у 1621 році важке поранення, він продемонстрував неабияку фізичну витривалість — цілу добу в надзвичайно складних умовах, стікаючи кров'ю, пробирався до козацького табору. Коли б Сагайдачний мав похилий вік, він не тільки не зміг врятуватися, але й не заслужив би закиду з боку Я. Собєського в донжуанстві, яке, на думку польського мемуариста, стало причиною смерті гетьмана. Та й та обставина, що дружина Сагайдачного Анастасія Повченська (хай навіть на кілька років молодша за нього) після смерті чоловіка не забарилася знову вийти заміж, також служить певним аргументом на користь визначеної нами дати народження Сагайдачного.

Цікаво, що порівняно з найближчими по часі до Сагайдачного Конашевичами-Попелями, а з цього шляхетського роду він вірогідно походив, наш гетьман виглядав справжнім "довгожителем". Ось для прикладу роки життя чоловіків згаданого роду: Івасько (Васько) Кунашович — 1505—1525; Павло Кунашович — 1546—1563; Федько Кунашович "Петелька" — 1546—1559; Демко Кунашович — 1551—1559; Петро Попович Кунашович Заньков'я — 1551—1563; Роман Попович Кунашович Заньков'я (батько Петра Сагайдачного?) — 1551—1589. Лише Занько-Захар Кунашович мав більш "солідний" вік — роки його життя 1505—1551. На вміщеному в книзі К. Саковича малюнку Сагайдачного, попри всю його схематичність, бачимо міцного воїна з вольовим обличчям. До речі, широко тиражований портрет гетьмана (без коня) не можна вважати автентичним — це досить далека від оригіналу копія малюнка з "Віршів", виконана у кінці XIX століття для музею В. Тарнавського в Чернігові.

Повернемося, однак, до перебування молодого Конашевича в Острозі. Навчальний заклад, учнем якого пощастило стати Петру, сучасники називали по-різному — "колегія", "тримовний ліцей", "академія". По суті, він поєднував у собі елементарну, середню і початки вищої школи. В Острозькій академії викладалися предмети "тривіуму" — граматика, риторика, діалектика, а також "квадривіуму" — арифметика, геометрія, музика, астрономія. Велика увага приділялася вивченню мов — грецької, латинської і особливо старослов'янської. Вивчалася очевидно й українська книжкова мова. До викладання залучалися найкращі вчителі. Викладачем грецької мови у 1583 році став вчений грек Никифір Парасхес, який перед своїм приїздом в Острог десять років викладав у Падуанському університеті. Не менш блискучим вчителем цієї мови був і грек Кирило Лукаріс. Про рівень його освіченості та непересічність особистості свідчить те, що згодом він став александрійським патріархом (1602), а ще пізніше — у 1621 році його було зведено на константинопольський патріарший престол. Щоправда, особисто Сагайдачному не довелося слухати його лекцій, бо він закінчив навчання до того, як в Острозі з'явився Лукаріс. Навколо академії, а також заснованої одночасно з нею друкарні, виник гурток вітчизняних високоосвічених вчених і літераторів. У різні роки до нього входили першодрукар Іван Федоров, письменники-полемісти Герасим Смотрицький (ректор академії), Василь Суразький, Тимофій Михайлович, брати Дем'ян і Гнат Наливайки.

Острозька академія давала своїм вихованцям не лише ґрунтовні знання, відкриваючи перед ними широкі обрії на терені службової кар'єри. Цей навчальний заклад був визнаним на Україні культурно-освітнім й ідеологічним центром, де молодим людям прищеплювалося розуміння значущості духовних цінностей свого народу, формувалися національна самосвідомість і гідність. В середовищі острозьких інтелектуалів раз-по-раз спалахували блискавки ідейного спротиву, які розривали хмари культурно-ідеологічної асиміляції, що сунули з чужих країв. Учні академії з хвилюванням читали ще не просохлі від друкарської фарби полемічні твори антикатолицького спрямування Г. Смотрицького "Ключ царства небесного" і "Календар римський новий" (1587), В. Суразького "Про єдину істинну православну віру" (1588), праці інших авторів. А що крім гордості за власну культуру й духовну традицію східного слов'янства могла викликати в юних душах видана І. Федоровим в Острозі 1581 року "Біблія", вперше перекладена на церковнослов'янську мову?

Цілком природно, що на вихованців Острозької академії, в тому числі на Петра Конашевича, справляли вплив не лише традиціоналістські цінності, які продовжували спиратися на візантійську освіченість та ідейну спадщину Київської Русі. Адже у XVI столітті атмосфера духовного життя на Україні була різнобарвнішою. Так, у цей період на українських землях достатньо голосно заявила про себе культура Відродження, з характерними для неї гуманістичним світоглядом і зверненням до античної спадщини. Чималий внесок у розвиток цієї течії в українській культурі зробили ще ранні українські гуманісти — Юрій Дрогобич, Павло Русин з Кросна, українсько-польські поети Григорій Русин із Самбора, Севастян Кленович та інші. Європейської слави зажив українсько-польський мислитель і письменник XVI століття Станіслав Оріховський, кого за талант сучасники порівнювали з Ціцероном і Демосфеном. Він, зокрема, вважав, що людина може набути слави, проявивши лицарську доблесть на полі битви, обстоював як вищу доброчинність любов до вітчизни і патріотизм.

Подібні ідеї і настрої ренесансного світосприйняття безперечно не минули й Острога, про що свідчать хоча б твори Г. Смотрицького. В кінцевому разі та духовна атмосфера, яка оточувала Петра Конашєвича в острозький період його життя, остаточно сформувала його особистість. Сприйняті ним ідейні та культурні віяння і впливи яскраво проявилися у його діяльності вже поза студентською лавою. Адже відомо, що гетьман відзначався прихильністю до православ'я, яка межувала з передсудами (за словами Я. Собєського). Його вірність козацькому способу життя, безоглядна відвага на полі бою і завойована там слава були цілком співзвучними з пієтетом ренесансних поетів і письменників перед лицарськими подвигами. А турбота Сагайдачного про загальне благо, зокрема безкорислива підтримка братського руху й шкільної освіти на Україні — хіба це не вкладалося в сповідуваний гуманістами ідеал громадянського служіння батьківщині? Нарешті, слід сказати і про певну роздвоєність політичної самосвідомості Сагайдачного: він твердо відстоював конфесійні права українського народу, але при цьому завжди усвідомлював себе підданим короля, громадянином Речі Посполитої. Ця риса характеру гетьмана, певною мірою підігріта його шляхетським походженням, із закономірністю лакмусового папірця, опущеного в хімічний розчин, всякий раз проявлялася тоді, коли йому доводилося балансувати між інтересами Варшави і Запорозької Січі, інтересами "статечних" козаків і "черні". Звідси його постійні пошуки компромісів з польським урядом.

Перебуваючи на Запорожжі, Сагайдачний швидко став загартованим воїном. Мавши неабиякі організаторські здібності, вольовий характер і неодноразово підтверджуючи свою відвагу в боях з ворогами, він впевнено пробивався до керівних посад у Запорозькому Війську. Коли вперше його обрали гетьманом, достеменно невідомо. В ті часи обрання на гетьманську посаду було нетривким. Гетьманом нерідко обирали в залежності від конкретної ситуації — для організації походу тощо. Та й сам термін "гетьман" часто означав не лише найвищу воєнну і судову владу у Війську Запорозькому, а вживався також ватажками окремих козацьких ватаг, які називали себе так з власної ініціативи. Зокрема, у листах до польського уряду гетьманами именують себе козацькі ватажки Полуус, Шаула, Байбуза, Наливайко та інші.

Що стосується перших десятиліть XVII століття, то з джерел випливають імена кількох запорозьких гетьманів, зокрема Самійло Кішки (загинув у 1602 р.), Григорія Ізаповича (згадується як гетьман під 1606 р.), Олевченка (1609), Григорія Тискиневича (1610), Дмитра Барабаша (1617), Якова Неродича Бородавки (1620—1621). У проміжках між гетьмануванням декого з цих козацьких ватажків неодноразово брав у руки гетьманську булаву і Сагайдачний. Я. Собєський так писав про посідання ним найвищої влади у Війську Запорозькому: "Внаслідок свого службового становища завжди вірний королю і Речі Посполитій, він був суворим у справі придушення козацьких своєвільств; нерідко навіть не задумуючись карав смертю за найменші провини; свої недолюблювали його і за це неодноразово вже волею більшості він ледве не був позбавлений верховного керівництва Запорозьким Військом". Схоже, але з підкресленням факту неодноразового усунення Сагайдачного від гетьманської влади, свідчить і Петриці: "Чернь козацька брала його часто ватажком заради воєнної доблесті, а скидала через строгість".

Як бачимо, надмірна суворість Сагайдачного часто поверталася проти нього самого. Але чи не завдяки дисципліні йому вдалося виходити переможцем у багатьох боях? Сагайдачний потрапив на Запорожжя у той час, коли козацьке військо вже мало гнучку воєнну організацію, доцільність якої не раз доводилася практикою. Посланець австрійського імператора Рудольфа II Еріх Лясота, який прибув на Запорозьку Січ у 1594 році, застав там військо, поділене на полки, десятки, з розвиненими командними структурами й управлінням, канцелярією і налагодженим військовим господарством. І все ж без твердого керівництва цим військом марно було чекати перемог. Ті козацькі ватажки, які це добре розуміли, не давали поблажок порушникам дисципліни. Такого правила, зокрема, дотримувався Павло Носковський, який стояв на чолі загону українських козаків, найнятого у 1635 році на службу австрійським імператором. Серед застосованих ним жорстоких репресивних заходів, спрямованих на викорінення свавілля серед козаків, були повішення кількох призвідців розбійницького нападу на обоз з продовольством, спалення живцем трьох козаків, які вчинили крадіжку в церкві, повішення за зґвалтування.

Про велику зібраність і воєнний послух козаків під час морських походів писав Боплан. Він відзначив, що коли хтось з козаків наважувався прикластися до оковитої, то відразу опинявся за бортом чайки.

Втім, навряд чи Сагайдачний час від часу втрачав гетьманську булаву лише через розправи з козаками, які припускалися якихось побутових чи незначних службових порушень. Як свідчать матеріали переговорів між козаками й представниками польського уряду в жовтні 1617 року в урочищі Суха Вільшанка, що біля Білої Церкви, та в жовтні 1619 року над річкою Роставицею біля Паволочі, Сагайдачний з старшиною пішли на поступку королівським комісарам, нехтуючи інтересами козацьких низів. Зокрема, за умовами Роставицької угоди реєстр обмежувався трьома тисячами, хоча претендентів було майже двадцять тисяч. Ті, хто не потрапляли до реєстру — так звані "випищики", мусили повертатися до своїх панів. Але цей пункт угоди виконати в тих умовах було просто неможливо, бо озброєне козацтво відразу спалахнуло б як сухий порох. Це добре розумів Сагайдачний, а тому не поспішав виконувати досягнуті на Роставиці домовленості. Однак між козаками поширився поголос про угодовську позицію гетьмана і старшин, які взяли участь у переговорах з королівськими комісарами. Хвиля невдоволення Сагайдачним, яка прокотилася серед козаків-"випищиків", вирвала булаву з його рук. Новим гетьманом став Яцько Бородавка.

Якими б не були справжні наміри Сагайдачного, коли він ішов на поступки польському уряду, саме такий гетьман, здатний до компромісного вирішення гострих політичних і соціальних питань, найбільше влаштовував правлячі кола Речі Посполитої. Це підтверджує лист Сигізмунда III до Сагайдачного (1619). В королівському листі знаходимо вияв неприхованого задоволення Сигізмунда гетьманом, який робив помітні послуги польській короні, а також Прагнення заохотити його на цьому шляху. Король особливо хвалить свого адресата за те, що той "гамує і карає" непокірних козаків, які не потрапили до реєстру, а також тих, хто чинить самовільні напади на турецькі володіння, порушуючи таким чином "коронні пакти з цісарем турецьким", вганяючи в холодний піт польських дипломатів.

Разом з тим не варто перебільшувати значення компліментів, які сипав король Сагайдачному. Згаданий лист Сигізмунд III написав, щоб якось віддячити козакам і особисто Сагайдачному за участь у поході на Москву в 1618 році. Подяка ця не знайшла особливого відгуку серед козаків, бо замість грошей і розширення привілеїв король тільки й того, що пообіцяв їм свою ласку, Що ж до висловів королівського листа про "гамування" козаків і недопущення їх походів на Туреччину, то це був не більше ніж дипломатичний виверт. Адже відомо, на другі десять років XVII століття припадає ціла смуга сухопутних і морських походів козаків на турецьке узбережжя й Крим. Наприклад, ігноруючи заборони польського уряду, не хто інший як Сагайдачний у 1616 році зі своїми козаками піддав вогню Кафу. Не припинялися козацькі походи проти турків, на татар і в подальшому. Так, у 1618 році Мехмед-паша скаржився за це на козаків у своєму листі до польського короля. Судячи з усього, сам Сигізмунд III втратив надію припинити турецькі походи козаків, які ускладнювали стосунки Варшави й Константинополя. Від урядових заходів по приборканню козаків він чекав уже не так успіху, як хотів за їх допомогою справити позитивне враження на турецьку сторону і хоч якось вгамувати гнів султана.

Сагайдачний ніколи не дозволяв польському уряду перетворити себе на слухняну маріонетку. Він розумів ефемерність антикозацьких проектів польських властей і не був таким наївним, щоб беззавітно вірити різним королівським та сеймовим обіцянкам запорожцям. Самостійний політичний курс гетьмана підпирався не лише козацькими шаблями. Цьому сприяла вся атмосфера суспільно-політичного життя України кінця XVI — першої чверті XVII ст., барометр якої показував стрімке зростання національної самосвідомості українського народу. Проголошення Брестським церковним собором 1596 року унії православної й католицької церков викликало небачений до того сплеск полемічної літератури, в якій, зокрема, відстоювалася національна гідність українців, підкреслювалося значення власної духовної традиції і культури, які сягали корінням Київської Русі. У полемічних творах знаходилося також місце для ідей ренесансного гуманізму та реформації, що свідчило про процес інтеграції української культури в загальноєвропейську культуру. Довгий час вважалося, що в полеміку з уніатами включився також Сагайдачний, з-під пера якого нібито вийшов твір "Пояснення про унік". Однак, як показали останні дослідження істориків, це твердження не відповідає істині.

Сагайдачний як гетьман тверезо оцінював свої можливості. А реальність була такою, що помітно зросла не лише воєнна могутність Війська Запорозького порівняно з попереднім періодом, але й з'явилися надійні "тили" — обширні території України, які контролювалися козаками. Протягом першої чверті XVII століття дедалі більше зростав політико-адміністративний вплив Запорожжя на Подніпров'я. Цеп регіон українських земель ставав територіальним, політичним, частково економічним, а на початку 20-х років й ідеологічним плацдармом козацької держави, що народжувалася. Факт існування нових владних структур на терені Наддніпрянської України засвідчила, зокрема, повноважна польська урядова комісія, яка займалася козацькими справами (1614). Королівські комісари дійшли висновку, що козаки та їх сім'ї, котрі мешкали на території державних, приватновласницьких і церковних маєтностей не визнавали нічиєї юрисдикції і жили виключно за козацькими звичаями, хоча подібне самоврядування неодноразово піддавалося остракізму з боку польського сейму. В одній із сеймових ухвал (1613) йшлося про те, що "ці люди, зневажаючи нашу владу і виламуючись з-під юрисдикції своїх панів і з послушності своїй владі, під якою живуть, а поставивши собі осібних суддів і старших, не хочуть ставати ні перед яким судом, тільки перед атаманами, яких собі постановили". Нові політико-адміністративні структури, які базувалися на звичаєвому праві, зростали так швидко, що відривали від твердого ґрунту старий "віз" місцевих органів державної влади, змушуючи його колеса крутитися на холостих обертах. На сеймі 1616 року було навіть зроблено заяву, що козаки на Україні "ні магістратів у містах, ні старост, ні гетьманів (польських. — П. С.) не слухають, самі по собі права заводять, самі врядників постановляють і ніби серед великої Речі Посполитої створюють другу республіку".

Отже, із дедалі більшим проростанням Запорозької Січі коренями на волость меншали можливості польського уряду контролювати суспільно-політичні процеси на Україні. Грізні окрики з Варшави не могли зупинити й перманентні козацькі походи на Туреччину та Кримське ханство. Зрозуміло, це зовсім не означало, що козаки дозволяли собі абсолютно не зважати на волю короля і сейму. Правлячі кола Речі Посполитої у своїй політиці, особливо московській, досить часто використовували збройні сили Запорожжя. Так було, зокрема, і в 1618 році.

Здавалося б, минуло не так багато часу після підписаної Сагайдачним з старшиною прикрої для козаків Вільшанської угоди, а король знову змушений був кликати на допомогу козаків. Ще перед сеймом 1618 року, який мав відкритися навесні, урядові особи розпочали переговори з козаками про їх участь у поході на Москву. Запорозькі загони планувалося відправити на з'єднання з королевичем Владиславом, який з невеликим коронним військом дедалі більше зав'язав на просторах Московщини. Без швидкого прибуття значних підкріплень королевичу годі було й сподіватися приміряти на свою голову царську корону. А в польського уряду, як завжди, не вистачало коштів на спорядження великого військового контингенту, на який зміг би спертися шукач московського трону. Тому залишалася одна надія — на майже дармове для польської казни Запорозьке Військо.

Козаки цього разу згоду на участь у московській експедиції королевича Владислава дали, хоча й зволікали з початком походу аж до літа. Можна лише здогадуватися, на що розраховував Сагайдачний, відгукнувшись на заклик польського уряду. Проводячи легальну мобілізацію багатотисячного війська на королівську послугу, він, очевидно, хотів обійти підготовлене для козаків прокрустове ложе Вільшанської комісії з її сміхотворно малим реєстром. Не виключено, що гетьман сприйняв за чисту монету обіцянку уряду повністю "заспокоїти" православних на найближчому сеймі. Поза всяким сумнівом ідею участі в поході підтримували "знизу" численні козацькі авантюристи, які сподівалися на багату воєнну здобич, а тому справляли тиск на гетьмана. В усякому разі, як показали подальші події, Сагайдачний досить твердо стояв за війну до переможного кінця (чи не крилося за цим бажання скористатися вигодами від того, що на "гарячий" московський трон сяде більш лояльний до козацтва порівняно з Сигізмундом III королевич Владислав?).

Хоч документальних матеріалів про участь козаків у московському поході 1618 року небагато, однак вони дають уявлення про тактику сухопутних воєнних операцій Сагайдачного під час воєнної кампанії. Козацького гетьмана як полководця в першу чергу відзначало те, що він сповідував активну наступальність дій і надавав величезного значення фактору раптового удару по противнику. Досконало опанована ним сувора наука морських походів дозволила йому зрозуміти всю ефективність застосування на полі бою згаданих складників воєнного мистецтва. Завдяки цьому Сагайдачний пішов далі традиційного для козацтва способу ведення бою оточеним возами табором — тактики, результативної в обороні, але малопридатної для досягнення стратегічної ініціативи в умовах масштабних воєнних операцій. До речі, гетьман продемонстрував своє позбавлення від "табірної" стратегії і під час Хотинської війни 1621 року, де динамічні, активні дії запорожців спричинилися до перемоги козацько-польських сил.

Коли у відмобілізованому Сагайдачним війську завершилися останні приготування до участі в московській війні, одного літнього ранку 1618 року в козацькому таборі вдарили літаври. Їх тривожний дріб нараз заглушив людський гомін, передзвін шабель, кінське іржання та інші звуки, що породжувалися поставленим навзвід воєнним організмом. Гетьман верхи на коні зайняв місце попереду двадцятитисячного війська. Похід на Москву розпочався.

Пройшовши через Сіверщину, козацька потуга швидким маршем просувалася вглиб Московської держави. Через якийсь час військо вже ходило під Ліанами. Для воєводи князя Микити Черкаського та його ратників це було великою несподіванкою. Місто не змогло довго чинити опір. Під не погасло полум'я від пожеж, а до Сагайдачного привели першого іменитого полоненого у цій воєнній кампанії — воєводу Черкаського. Здобувши Лівни, козаки рушили до Єльця, їм вдалося з'явитися під його стінами раптово, що спричинилося до швидкої здачі міста. В той час загинув місцевий воєвода Андрій Полєв, який не мав великого досвіду оборони фортець, а тому почувався невпевнено при відбитті козацького приступу. Дружина воєводи стала бранкою. В руках у козаків опинилося також послане царем до Криму посольство — Степан Хрущов, піддячий Семен Бредихін та півсотні кримських татар супроводу. Всі вони напередодні облоги зупинилися на постій у Єльці й неждано для себе потрапили в халепу. Воєнною здобиччю козаків стали ще й тридцять тисяч грошей царської казни.

Подальші події розвивались досить динамічно. Гетьман вислав в авангард козацький загін на чолі з полковником Петром Дорошенком, наказавши йому прокласти дорогу для війська через Рязанщину. Під орудою Дорошенка козаки оволоділи містами Лебедин, Данков, Скопин, Ряський. Для облоги Переяславля-Рязанського не вистачило сил, тому Дорошенко повернув загін назад до Єльця, розоривши водночас воронезький уїзд.

У ситуації, що склалася, Сагайдачний робить швидкий перехід козацького війська від Єльця до Шацька. Завдяки такому маневру захисники міста виявилися захопленими зненацька. Треба відзначити, що подібні кидки кінноти на далекі відстані з наступним несподіваним штурмом оборонних укріплень противника успішно практикувалися козаками й раніше, зокрема в ході московсько-польської війни 1609—1612 років. Так, один загін запорозьких козаків, який вирушив з Чечерська на Стародуб, рухався вдень і вночі, долаючи за добу до тридцяти верст. 15 березня 1610 року козаки несподівано з'явилися під Стародубом і з ходу захопили місто. Причому вони взяли "замок з артилерією і з людьми добре укріплений, якого великі війська до того здобути не могли".

Ще перед взяттям Шацька Сагайдачний послав тисячу вершників на чолі з полковником Милостивим на місто Михайлов. У стратегічному відношенні це не мало вирішального значення, однак певною мірою зміцнило б становище козацького війська на лівому фланзі театру воєнних дій. До того ж у разі успіху забезпечувався плацдарм для подальшого просування на Москву. В усякому разі наказ гетьмана був однозначним і неухильним до виконання: непомітно здійснити нічний кидок до Михайлова і взяти його несподіваним приступом — "нощию прийти безвестно й взяти град Михайлов украдом" (про це розповідається в "Повести об осаде г. Михайлова гетманом Сагайдачным в 1618 г.", опублікованій 1885 року в "Киевской старине").

Набагато швидше, ніж рухалися загони Сагайдачного, серед місцевого населення поширювалися страхітливі й неймовірні чутки про козаків. Мовляв, польський король Сигізмунд III послав свого сина Владислава і козацького гетьмана на війну, щоб перетворити Московську державу на суцільну руїну, повністю викорінити православ'я. Тому-то, подейкували, козаки "як змії і люті вовки хижі" нищать до ноги мешканців підкорених міст, не милують навіть немовлят, убивають священиків, спалюють і грабують монастирі та церкви.

Подібними тривогами жив розташований на річці Проні невеликий Михайлов. Його мешканцям не додавала спокою ще й та обставина, що частина сил місцевого гарнізону пішла з міста на "государеву службу" до Калуги й Серпухова проти "поганих ляхів". Тим часом до Михайлова під покровом темряви поспішав загін Милостивого. Проте на козаків, які мовчки їхали битим шляхом, чекала несподіванка. Нічне повітря нараз посвіжішало. Одна за однією погасли на небі зорі. Подув усе міцніючий вітер і на пересохлу пилюку путівця глухо впали перші важкі краплини. Страшенної сили серпнева гроза, що розшаліла "за десять поприщ" навколо, перекреслила надії Милостивого добратися до міста вчасно. Дорога перетворилася на суцільну багнюку. І тільки часті спалахи блискавиць, які на хвилю прорізували суцільний морок, змушуючи козаків дрібно хреститися, дозволили хоч якось орієнтуватися і рухатися вперед. Як не підганяв полковник своїх козаків, але і коні, і змоклі до нитки люди швидко вибилися з сил.

Колона уповільнила рух,

Лише за дня 12 серпня загін Милостивого добрався до Михайлова. Однак тут на них чекала неприємна новина — за кілька годин до їх прибуття Михайлов отримав підмогу — сорок ратників із міста Сапожка. Сутичка під стінами міста виявилася недовгою, хоч і запеклою. Змучені важким походом козаки спішно відступили, залишаючи на полі бою полеглих. Звістка про поразку Милостивого незабаром дійшла до Сагайдачного і страшенно розгнівила його. 16 серпня гетьман з усім військом уже був під Михайловом. Та цього разу доля виявила прихильність до захисників міста. Вночі до них пробилися вісімдесят стрільців та інший військовий люд з Калуги і Серпухова.

Всю добу військо Сагайдачного готувалося до штурму фортеці. З підручних матеріалів ладнали дерев'яні щити, драбини та інші знаряддя для облоги. Готували також в'язанки соломи й хмизу, стягували великі гілки дерев для "примету" — завалу під оборонні стіни та вежі, — який потім підпалювався. Облога розпочалася 17 серпня. Козаки оточили місто суцільним кільцем. По дерев'яних стінах з двох боків вівся прицільний вогонь з гармат запалювальними ядрами, хмарою сипалися стріли. Частина козаків безупинно накидала під стінами примет. Через два дні боїв захисники міста наважилися зробити нічну вилазку, під час якої "запорогам" було завдано втрат і знищено "щити, штурми, і примети". Козакам не залишилося нічого іншого, як відступити. При цьому Сагайдачний нібито прокричав михайловцям: "Не блазнюйте про вашу силу і мій відхід... вранці град ваш, як птицю, рукою своєю візьму і на пустку його поверну, і піддам вогню. А тим, хто живе в ньому, малому і великому, звелю руку й ногу відтяти і кинути псам".

Знову в козацькому таборі зацюкали сокири — готувалася нова облога. 23 серпня козаки повторно оточили Михайлов з усіх сторін. Цього разу основні події почали розгортатися біля сторожової вежі, до якої наступаючим вдалося приставити примет і засипати на цій ділянці оборонні рови землею. Та михайловці продовжували чинити запеклий опір. На голови козаків летіли колоди і важке каміння. Рукопашний бій точився і на міських валах. Щоб розпорошити сили обложених, Сагайдачний наказав вдарити з боку Архангельської брами. Козаки діяли там "з багатьма умислами", намагаючись підпалити стіни. Чим далі, тим менше в захисників міста ставало надії на порятунок. У них закінчився порох, а ті, котрі залишилися ще живими, почали "зело знемагати і скорбіти". Все ж їм удалося розладнати наміри козаків. Зібравшись з останніми силами, михайловці спромоглися на вилазку. В ході її були спалені основні знаряддя облоги їхніх ворогів. Переконавшись, що облога затягується, Сагайдачний вирішив не витрачати далі сил, не марнувати час. 27 серпня облога була припинена. Залишаючи місто, гетьман наказав підпалити посад. Мешканці Михайлова, які вже приготувалися до найгіршого, сприйняли відхід козаків як справжнє чудо.

Більше не втягуючись у локальні сутички, Сагайдачний повів козаків до Москви. Напереріз гетьману із Пафнутіївського монастиря до Серпухова вирушило московське військо. Його вели досвідчений полководець князь Дмитро Пожарський, а також князь Григорій Волконський. Однак сили в них були ненадійними. Зібране наспіх воїнство не дуже переймалося турботами про майбутню битву. З набагато більшою охотою воно зайнялося пограбуванням околиць. Дати лад такому війську було важко. Під час цього походу Пожарського звалила з ніг хвороба і він за розпорядженням царя повернувся до Москви. Ці обставини були дуже сприятливими для козаків. Сагайдачний без особливих зусиль розбив московських ратників уже під час переправи через Оку. Не зустрічаючи далі організованого опору, він пішов каширською дорогою прямо на столицю Московської держави. Щоправда, цар ще раз спробував дати генеральну битву козакам — направив до Донського монастиря бояр з усіма наявними силами. Втім, безуспішно, бо при появі козацького війська московські ратники в паніці кинулися врозтіч — "жах їх узяв і вони бою не поставили".

Безперешкодно обійшовши Москву, Сагайдачний з'єднався з силами Владислава, ставка якого знаходилася лише за кілька верств від столиці — під Тушино. Під час звичних у такому випадку урочистостей гетьман передав королевичу полонених комендантів Єльця і Лівен, а також московських послів до Криму. На військовій раді було вирішено розпочати облогу Москви в ніч перед святом Покрови (перед жовтня). Взяття міста Владислав довірив Сагайдачному, покладаючись на його величезний досвід і знаючи про добрий військовий вишкіл козаків. До того ж, посилаючи їх на штурм добре укріпленої фортеці, королевич був, очевидно, не від того, щоб загребти жар чужими руками. З настанням сутінок козацький табір почав готуватися до виступу. Всюди перевіряли зброю, засипали порохом ладунки, сідлали коней, готували штурмові драбини та інші засоби для облоги. Нарешті військо рушило в дорогу, намагаючись якомога менше себе виказувати. Проте ці застережні заходи виявилися зайвими. Московські стрільці вже давно вдивлялися в темряву ночі й гарячкове готувалися до оборони. Така пильність пояснювалася простою причиною — про точний час штурму міста їх сповістили два перебіжчики з польсько-козацького табору. Тим часом близько опівночі гетьман з військом були вже біля Арбатських воріт Москви.

Незважаючи на ретельну підготовку, штурм не вдався. Щоправда, спочатку з'явилася надія на успіх — запорожці, які зналися на інженерній справі, висадили в повітря Остроженську браму. Зустрівши запеклий опір тих, хто оборонявся, хвиля атакуючих швидко відкотилася назад. Деякий час під стінами Москви ще гриміли й мушкетні постріли, заповзято лунали войовничі гасла, чулися стогони й прокляття вмираючих та поранених. Проте бій поступово затухав. Так і не добившись свого, козаки припинили облогу міста.

Виникає питання, чому ж Сагайдачний не виявив належної наполегливості у такий важливий момент, коли міг статися рішучий перелом у ході воєнної кампанії 1618 року на користь польсько-козацьких сил? Адже він, безперечно, добре розумів, що перед ним столиця держави, а не провінційний Михайлов, від здобуття чи нездобуття якого мало що мінялося. Найвірогіднішою причиною швидкого зняття облоги видаються суто тактичні міркування гетьмана. Адже він пересвідчився в тому, що фактор раптовості не спрацював, а значить, взяття Москви стає справою не одного дня. Між тим тривала методична облога добре укріпленого міста явно не входила до його планів. Такі неспішні, статичні воєнні дії виходили за рамки військової стратегії Сагайдачного.

Щоправда, у деяких істориків, які свого часу писали про Сагайдачного, такий розвиток подій під стінами Москви викликав романтичні асоціації. Так, Михайло Максимович намагався пояснити невдачу Сагайдачного сентиментальними почуттями козаків та їх "благочестивого" гетьмана, які почули передзвін церковних дзвонів у Москві на свято Покрови, а тому не наважилися підняти руку на одновірців. Проте подібні твердження не мають під собою ґрунту. Адже впродовж усього походу на Москву козаки чомусь жодного разу не виявляли бажання подібним чином "прозріти". Навпаки, як писав Ян Собєський, Сагайдачний "вогнем і мечем спустошив... неприятельські землі... розніс страх свого імені по всій Московії. Неприятель, що стогнав під його ударами, бачив, як переходили до рук козаків золоті посудини і дорогоцінні багатства, як полоняники різного віку, статі і станів йшли за його колісницею". Свідчення польського мемуариста можна було б підтвердити й іншими документами, бо, козаки діяли в дусі тогочасних воєнних звичаїв. Тому, мабуть, і мало зважали на передписи релігійної моралі. Без зайвих гризот сумління вони вбачали вищу справедливість у тому, щоб винагородити себе за рахунок місцевого населення, не замислюючись над питанням про його конфесійну належність. До речі, вже після зняття облоги Москви, гетьман з військом здійснив рейд на південний захід від російської столиці й захопив і зруйнував Калугу. Причому звідти через козацького полковника Путивльця він намовляв Владислава "щоб їм з Московської землі не виходити".

Королевич загалом мав бажання провести зиму в Московській державі, щоб навесні поновити активні бойові дії. Однак непевна ситуація, в якій опинилося його військо напередодні зими, а також політичні ускладнення в зв'язку з московською війною у самій Речі Посполитій спонукали його піти на укладення перемир'я. Останнє було підписане 1 грудня в селі Деуліно (нині Сергіїв Посад Московської області) терміном на 14,5 років. За його умовами до Польщі переходила Смоленщина і Чернігово-Сіверщина.

З укладенням перемир'я місія козаків у Московській державі, яку на них поклав королівський уряд, вичерпалася. Коли вони вирушали з Калуги на Україну, три сотні козаків на чолі з полковником Жданом Коншиним відділилися від війська і подалися до Москви. На цей раз наміри козаків були мирними — вони йшли на службу до царя. Та які причини крилися за таким кроком — певні політичні мотиви, чи це був просто прагматичний розрахунок на щедру платню з царської скарбниці, судити важко. Але найімовірніше, що ця акція відбулася не в результаті раптового пориву, їй передувала певна підготовча робота серед самих козаків, а також налагодження відповідних контактів з представниками московського уряду. Подібні дії мусили бути погоджені із гетьманом, бо інакше навряд чи вдалося б такому нечисленному загону безболісно "відколотися" від решти війська.

Судячи з усього, в цьому політичному жесті у бік вчорашнього противника мав зацікавленість сам Сагайдачний, якому не з руки було поривати всі зв'язки з царським урядом. Гетьман діяв так само, як і після завершення свого попереднього походу на Московщину в 1613 році. Виступивши тоді з Путивля, він пройшов через Болхов, Білів, Ліхвин, Перемишль, досяг Калуги, звідти завернув назад і пішов до Києва. Перетинаючи Курський уїзд, Сагайдачний демонстративно засвідчив свою "миролюбність" до місцевого населення. Курський літописець повідомляє, що коли гетьман "мимо град Куреск шествова, тогда к гражданам… присылал от себя дву человека: обявляя, аки он града Курска, уезду и в нем живущим воинству своему заповеда ни единого зла сотворяти" ("Еще известие о московском походе Сагайдачного", "Киевская старина", 1886). Отже, виходячи з цього конфлікту. Сагайдачний не палив усі "мости" між Запорозькою Січчю та царським урядом. Зроблений ним у той час крок до замирення міг послужити в майбутньому для поновлення контактів козаків із правлячими колами Московської держави.

Минуло трохи більше року після завершення московського походу козаків. Ще добре не загоїлися рани з обох сторін, свіжими були спогади про недавні криваві події, а Сагайдачний спорядив до Москви своє посольство. Щоправда, козацьким послам не вдалося добитися аудієнції в царя. Однак козакам при московському дворі виявлялися всілякі знаки уваги, що свідчило про велику зацікавленість московського уряду в налагодженні стосунків із Військом Запорозьким. Послів Сагадайчного прийняли думні дяки Іван Граматін та Сава Романчуков. Під час розмови з послами князь Дмитро Пожарський офіційно вибачився за неможливість проведення зустрічі з царем: "Не оскорбляйтесь, что не видели есте очей его царского величсства; вы есте пришли к Москве перед постом, а в пост у великого государя нашего никакие послы й иноземцы не бывают; а ныне царское величество едет молиться к святым местам й велел вас отпустить". Козакам була видана "легка царська платня" — 300 карбованців, сукна, дорогі тканини та інші речі.

Зрозуміло, результати цього посольства не зводилися До грошової винагороди й отриманих козаками подарунків. Та й нічого незвичайного не було в тому, що Сагайдачний через своїх довірених осіб маніфестував перед царем готовність козацького війська "служить головами своими по-прежнему, как оне (козаки. — П. С.) служили прежним великим российским государям й в их государских повелениях были, й на недругов их ходили, й крымские улусы громили". Пропозиція служити царю "по-прежнему" великою мірою мала значення етикетної умовності й навіть у разі її прийняття ні до чого особливо не зобов'язувала обидві сторони. Адже до цього козаки вже мали певний досвід переговорів про "службу" з монархами різних європейських країн. Так, у 1593 році вони запропонували свої послуги австрійському імператору Рудольфу II. Йшлося про допомогу Війська Запорозького Австрії в боротьбі з турками. Запорожці у своєму листі до Рудольфа II (1594) запевняли, що передають імператору "як верховному главі всіх християнських королів і князів, самих себе і свою завжди вірну і всепідданську службу". Правителі Іспанії, Неаполя, Франції, Мальтійського ордену також були не проти скористатися козацьким військом у боротьбі проти турецької загрози. У цій справі вони контактували із Запорожжям через своїх послів. Існують й інші підтвердження, що запорожці, зокрема й Сагайдачний, не були новачками у тогочасній дипломатії. Наприклад, коли у Європі виникла антитурецька "Ліга християнської міліції", до неї на початку 1618 року вирішив приєднатися гетьман з усім Військом Запорозьким. Причому він обіцяв виставити на війну з Туреччиною шістдесяти-тисячне військо, а через посередництво константинопольського патріарха, з яким мав якісь контакти, розраховував організувати повстання греків.

Немає сумнівів у тому, що завдяки такому кроку Сагайдачного значно зріс авторитет Запорозької Січі у християнському світі, причому не лише як воєнної, а й політичної сили. Запорожжя і в подальшому, не знаходилося на периферії європейської політики. Адже правителі ряду країн континенту прагнули спертися на воєнну силу козаків. Про це красномовно свідчить лист довіреної особи шведського короля — Якова Руселія від 25 червня 1631 року. Серед іншого, в ньому давалася висока оцінка військової доблесті козаків, а також розписувалися різні вигоди, які нібито чекали на козацьку "республіку" від спілки зі Швецією. "Рішив найясніший і наймогутніший король, пан мій найласкавіший, — писав зокрема Яків Руселій, — за моїм посередництвом заявити і висловити приязнь свою королівську... та увійти в переговори щодо тісного і незламного союзу з вами, почесного для вас всіх публічно і приватне, і хосенного для добра й забезпечення вашої вольності і стану вашого і поліпшення положення, а передусім для визволення із тиранства папи римського і прихильних йому князів, спільних противників старинної вашої релігії, що стогне і перетерпівши тяжке переслідування, просить гаряче помочі божої і вашої".

Наведені приклади дипломатичних стосунків запорозьких козаків дозволяють предметніше підійти до з'ясування питання про мету посольства Сагайдачного до Москви у січні 1620 року. В радянській історичній літературі результати цього посольства нерідко трактувалися мало не як перший вияв об'єднавчих тенденцій, що в подальшому привели до Переяславського акту 1654 року. Проте відсутність чогось екстраординарного у пропозиціях козацького посольства добре розуміли вже тоді в столиці Московської держави. Мабуть, тому цар і відмовив запорожцям в аудієнції. Загалом, як переконуємося, козацький гетьман, відправляючи своїх повноважних представників до Москви, не робив нічого такого, що могло б радикально змінити наявний тоді політичний статус українських земель, які входили до складу Речі Посполитої. Дипломатичний сенс цього посольства, серед іншого, полягав у намірах гетьмана відновити на Україні в повному обсязі ієрархію православної церкви. Адже навряд чи випадково посольська місія козаків співпала з перебуванням у Москві єрусалимського патріарха Теофана III. Впливовий ієрарх східної церкви на той час уже висвятив на патріаршество Філарета — батька царя і завершував свої справи в Московській державі. Саме тоді і прибули до Москви козацькі посли. Безперечно, вони мусили мати якісь вказівки від Сагайдачного щодо контактів з Теофаном, якого в подальшому було залучено до відновлення на Україні православної ієрархії. Не виключено, що Сагайдачний розраховував і на деякі інші, "побічні" результати від переговорів. Адже демонстрація готовності Війська Запорозького стати на царську службу передбачала якщо не підтримку, то толерантне ставлення до задуманих Сагайдачним церковних проектів. Та й подібні "миролюбні" клопоти повинні були пом'якшити враження Теофана про запорожців, які зовсім недавно воювали проти "одновірців".

Той факт, що провідники Війська Запорозького отримали від своїх послів точну інформацію про найближчі наміри Теофана, не викликає сумніву. Коли єрусалимський патріарх у березні 1620 року покидав кордони Московської держави, назустріч йому виїхали козаки на чолі із самим Сагайдачним (за деякими даними він був тоді полковником, а гетьманував Яків Бородавка). Почесний козацький почет супроводжував Теофана аж до Києва, де той зупинився на Подолі у відведеній спеціально для нього резиденції на території Київського Богоявленського монастиря. У літопису Густинського монастиря про цю подію читаємо такі слова: "И отсюду (від Густинського монастиря. — П. С.) идяше святЪйшый патриарх во святый град Киев, провождаху бо его множество воин козаков, гетман Сагайдачный Петр, муж зЪло воинственне бяше й страшен бъ врагом всЪм; и поставиша святъйшаго отца патриарху во братви церкві святих богоявлений, средъ града Киевского, и обточиша его стражбою аки пчелу матицу свою".

Перебування в Києві впливового представника східної церкви сколихнуло церковне і суспільно-політичне життя міста. Адже вперше після Брестського церковного собору 1596 року з'явилася реальна можливість відновити православну ієрархію (на той час вірність православ'ю продовжував зберігати лише один єпископ львівський Єремія Тисаровський). Депутації від місцевого духовенства та Київського Богоявленського братства звернулися до патріарха з проханням висвятити православних владик. За свідченням добре поінформованого Йова Борецького, посвяченого в ті дні на митрополита, Теофану було сказано таке: "Не був би ти патріархом, не був би ти пастирем добрим, не був би ти Христовим і апостольським намісником, якби превелебність твоя народові руському митрополита й єпископів не посвятив і не зоставив, заставши нас тут переслідуваних і без пастирів". Серед тих, хто переконував Теофана піти на такий крок, був і Сагайдачний.

Патріарх підійшов до цієї справи досить обережно. Він не відкидав ідею посвячення православних владик, але й особливо не поспішав пристати на згадану пропозицію релігійних і суспільно-політичних діячів України. При цьому формально посилався на те, що київська митрополія підвладна константинопольському, а не єрусалимському патріарху. В дійсності ж подібна позиція Теофана зумовлювалася небезпідставними його побоюваннями репресивних заходів з боку католицько-клерикальних кіл шляхетської Польщі, а також можливістю виникнення політичних ускладнень для патріархату східної церкви внаслідок відновлення явочним шляхом православного митрополитства та єпископських кафедр. Все ж гору взяли геополітичні інтереси православної церкви. Патріарх дав згоду на здійснення акту хіротонії (церковне таїнство зведення на ступінь священства). Від його імені були розіслані грамоти до всіх православних Речі Посполитої із закликом обирати кандидатури, гідні єпископського сану.

15 серпня 1620 року в Києві остаточно визначили претендентів на єпископські кафедри, і восени розпочалося посвячення. Першим пройшов церковне таїнство хіротонії на Перемишльське єпископство ігумен київського Межигірського монастиря Ісая Копинський. Церемонія призначалася на пізню годину, щоб зайвий раз не привертати увагу польських властей та католицько-уніатських кіл міста. Місцем її проведення стала Богоявленська церква Києво-Братського монастиря. Коли до храму зайшла урочиста процесія, вся монастирська територія стала охоронятися озброєними запорожцями. Козаки вартували як ніколи пильно, готові першої-ліпшої хвилини дати відсіч непроханим гостям. Тим часом у скромній братській церкві, при закритих тканиною вікнах та мерехтливому світлі десятків свічок, висвячувався новий православний єпископ. Притишений спів патріаршого хориста, неголосний речитатив Теофана, болгарського софійського митрополита Неофіта й грецького стагонського єпископа Авраамія, які брали участь у хіротонії, ще більше змушували всіх присутніх у храмі пройнятися історичною значимістю цієї події.

Літопис Густинського монастиря свідчить, що через три дні по цьому — в неділю 9 жовтня сталася ще одна знаменна церемонія. На київську і галицьку митрополію висвятився ігумен Михайлівського монастиря в Києві, ректор Київської братської школи йов Борецький. Внаслідок цього православна церква на Україні знову отримала свого вищого духовного зверхника. Спливло не так багато часу, і було поновлено всі основні єпископські кафедри православної єпархії на Україні. У Трахтемирівському монастирі, куди Теофан прибув у супроводі новопоставлених єпископів і під охороною трьох тисяч козаків, очолюваних Сагайдачним, на Володимирську і Берестейську єпископську кафедру патріарх звів архімандрита місцевого монастиря Єзекіля Курцевича. У Білій Церкві на єпископський сан рукопокладено ігумена Чернчицького монастиря (поблизу Луцька) Ісакія Борисковича, який отримав Луцьке й Острозьке владицтво. Згодом у м. Животові висвячено на єпископство Холмське і Белзьке Паїсія Іполітовича. Під час перебування на Україні єрусалимського патріарха Теофана були поновлені також православні єпископії на білоруських землях. Так, на полоцьке архієпископство отримав посвячення Мелетій Смотрицький — перед тим архімандрит Віденського Братського монастиря. Туровська і Пінська єпископські кафедри дісталися грецькому єпископу Авраамію.

Відновленню ієрархії православної церкви на Україні передувала тривала дипломатична підготовка. Про контакти Сагайдачного з Теофаном під час московського походу козаків 1618 року можна говорити лише гіпотетичне. Коли вони й мали місце, то очевидно далі особистого знайомства справа не пішла. Вирішенню будь-яких серйозних питань церковного життя на Україні в той час не сприяла як воєнна обстановка, так і делікатність ситуації, у якій опинилися козаки (війну "православних" проти "православних" патріарх явно не схвалював). Звідси випливає, що Сагайдачний розпочав активно здійснювати плани відновлення православної ієрархії на Україні лише тоді, коли в січні 1620 року послав посольство до Москви.

Повернення православній церкві її ієрархів було результатом цілеспрямованої політики Сагайдачного, який у своїх діях знаходив підтримку і співчуття серед широких суспільно-політичних сил на Україні (насамперед козацтва, православного духовенства, учасників братського руху, частини радикально настроєної шляхти). Вибір часу для цієї акції зумовлювався не якимись стратегічними міркуваннями, а візитом єрусалимського патріарха до Москви. Сагайдачний не чекав сприятливого для цієї справи збігу обставин, завдяки якому уряд Речі Посполитої став би більш прихильним у релігійному питанні — наприклад, того ж нищівного розгрому поляків на Цецорських полях у Молдавії. Тим більше, що початок посвячення православних ієрархів за літописом Густинського монастиря розпочався 6 жовтня, тобто за день до закінчення Цецорської битви (за свідченням Мелетія Смотрицького посвячення розпочалося ще раніше).

Актом відновлення православної ієрархії Сагайдачний ризикував накликати на себе (та й не тільки на себе!) великі неприємності з боку польського уряду. Проте він відважився на цей крок, бо як політик усвідомлював неабиякі можливості суспільно-політичних сил, які він представляв і на які міг спертися. Не останню роль тут відіграв і фактор нарощення "м'язів" Запорозької Січі на волості, де виникали органи влади козацької держави, що народжувалася.

Відновлення ієрархії православної церкви на Україні, хоч і викликало хвилю роздратування і погроз з боку католицько-клерикальних кіл Речі Посполитої, однак пов'язані з цим політичні пристрасті поступово витіснилися іншими подіями і до широких репресій справа не дійшла. Причиною цього була загроза великої кровопролитної війни з Османською імперією, яка на початку 20-х років XVII століття нависла над Польщею. У лютому 1618 року в Туреччині внаслідок двірцевого перевороту до влади прийшов войовничий Осман II, який зайняв престол свого батька Мустафи І, скинутого яничарами. Уклавши перемир'я з Персією, молодий султан розпочав активну підготовку до війни з Польщею. Спроби польського уряду залагодити суперечності між двома державами за допомогою дипломатичних переговорів ні до чого не привели. Незважаючи на таке непевне становище, воєнні приготування Польщі були досить кволими і не відповідали тій загрозі, яка невблаганно насувалася з боку могутньої східної імперії. Коронний гетьман Станіслав Жолкєвський спромігся зібрати лише десятитисячне військо. З цими мізерними, як для такого випадку, силами на початку вересня 1620 року він перейшов Дністер і рушив у напрямку Ясс, щоб з'єднатися з військом молдавського господаря Граціані. Через якийсь час на Цецорські поля, що в Молдавії, прибуло величезне турецько-татарське військо на чолі з Іскандер-пашею та кримським ханом Джанібек-Гіреєм. Розпочалася запекла битва, яка тривала сімнадцять днів. Наслідки її виявилися катастрофічними для польського війська. На полі бою кістьми полягли кращі полководці Польщі. Загинув і Жолкєвський. Його стяту голову турки відправили до Стамбула. Серед полеглих був і Михайло Хмельницький — батько майбутнього гетьмана України Богдана Хмельницького. Переможцям у Цецорській битві дісталися великі воєнні трофеї, в тому числі 120 гармат, величезний військовий обоз.

Окрилений успіхом Осман II розпочав широкомасштабну підготовку до вирішальної війни з Польщею. Перед султанським палацом з'явився бунчук із кінської гриви, що свідчило про особисту участь турецького правителя в поході. По всіх провінціях величезної імперії, володіння якої розгляглися аж на трьох континентах, зачитувалися ханські грамоти, що сповіщали про майбутню війну. До війська закликалися всі здатні носити зброю чоловіки.

Над Польщею нависла смертельна небезпека. Правлячі кола країни гарячкове намагалися знайти вихід із скрутного становища. Були послані посольства до папи, до ряду європейських правителів з відчайдушними проханнями про допомогу. Однак з боку європейських сусідів справа не пішла далі словесних запевнень у підтримці боротьби проти турецької агресії. Польський сейм у зв'язку з очікуваною війною ввів нові надзвичайні податки в країні. Але зібраних коштів явно не вистачало для організації великої армії, здатної зупинити турецьку навалу.

Польський уряд, потрапивши у безвихідь, мав лише одну надію — на допомогу українських козаків. Щоб схилити їх на свій бік, король Сигізмунд III вирішив скористатися посередництвом єрусалимського патріарха Теофана і направив до нього свого секретаря Б. Оболковського з відповідними інструкціями. Оболковський справився зі своїм завданням — невдовзі Теофан надіслав до козаків листа, закликаючи їх спільно з поляками дати відсіч війську Османа II. У середині червня 1621 року в урочищі Суха Діброва (між Ржищевом та Білою Церквою) зібралася козацька рада, на якій зважувалася можливість спільних дій козаків і коронного війська. Крім десятків тисяч козаків на раду прибули представники православного духовенства — митрополит Й. Борецький, єпископ Є. Курцевич, близько трьохсот священиків та півсотні ченців. Уперше після недавнього посвячення в 1620 році православні ієрархи безпосередньо взяли участь в акції такої великої політичної ваги. Адже від позитивного вирішення питання про збройну допомогу Польщі залежала багато в чому доля козацької "республіки". Більшість козаків добре розуміли, що султан не обмежиться розгромом Польщі, а поверне зброю й проти України. Тому серед козацького кола все гучніше звучали голоси, в тому числі Сагайдачного, які закликали до боротьби з "бусурманами". Крім того, утворення антитурецької козацько-польської воєнної коаліції відкривало перспективу (як з'ясується, примарну) врівняння в правах православної церкви з іншими конфесіями Речі Посполитої.

З польської сторони на раду прибули королівські посланці, які від імені уряду пообіцяли козакам платню за участь у поході, а також поступки в релігійному питанні. Після бурхливого обговорення козацька рада ухвалила оружно виступити проти Османа II. Тоді ж на гетьманство був обраний представник нереєстрового козацтва Яцько Бородавка (Неродич), якого гетьман Станіслав Жолкєвський характеризував, як "найбільш незнатного і найбільш бунтівливого". У зв'язку із походом було проведено обрання полковників, осавулів, сотників, отаманів, а також послів до короля. Представляти інтереси козаків перед королівським престолом випало досвідченому в політиці П. Сагайдачному, який до того ж користувався довір'ям польського уряду. Крім нього до Варшави направлявся єпископ Є. Курцевич. Зважаючи на недавні делікатні обставини відновлення православної ієрархії на Україні, включення Курцевича до посольства мало характер своєрідного демаршу перед правлячими колами шляхетської Польщі з боку козаків і православної церкви. Природно, що в умовах дамоклового меча турецького вторгнення, польський уряд змушений був ніяк на це не відреагувати. Виконуючи волю ради, гетьман Бородавка повів військо, яке налічувало понад 41 тисячу українських козаків та кілька сот донських козаків, до Хотинської фортеці на з'єднання з польськими силами.

Тим часом козацьке посольство прибуло до Варшави. Сагайдачний отримав аудієнцію в короля, під час якої наполягав на задоволенні ряду козацьких вимог політичного характеру, зокрема й офіційного визнання польським урядом акту відновлення православної ієрархії. У польській столиці Сагайдачний не виступав як посол-прохач, який смиренно чекає вирішення своєї справи. У конфесійному питанні, яке хвилювало не тільки козаків, а й найширші кола тогочасного українського суспільства, він виявив безкомпромісну рішучість. Одночасно Сагайдачний показав себе гнучким дипломатом — шукав і знаходив підтримку серед впливових польських сенаторів, ба, навіть серед представників католицького духовенства, готових йти на будь-які поступки "схизматикам" заради залучення славнозвісного козацького війська до відбиття турецького вторгнення. Про дипломатичні кроки Сагайдачного і козацького посольства у Варшаві довідуємося з листа католицького єпископа Франческо Чіріолі від 30 липня 1621 року кардиналу Людовізі: "Серед католиків, у тому числі й церковників, не бракує впливових осіб, які покровительствують (членам козацького посольства. — П. С.) з огляду на теперішню загрозу війни з турками. А згаданий Сагайдачний відкрито заявляє, що королівство не одержить ні найменшої допомоги від жодного козака і від більшої частини схизматиків, якщо ці їхні вимоги не будуть вислухані.

З другого боку, багато з цих сеньорів не тільки вважає, що було б величезною шкодою втратити допомогу козаків, військо яких вихваляють як більш боєздатне і краще організоване, ніж те, яке очолює коронний гетьман, але й підкреслюють небезпеку, що ці козаки не будуть битися проти турків, і тому говорять, що в даний момент необхідно піти на поступки козакам, так, щоб вони залишилися вдоволені".

На берегах Вісли Сагайдачний заявив про себе як впливовий політик, від позиції якого великою мірою залежала доля всієї Речі Посполитої. Це підтвердила його активна участь у розробці тактичного плану розгрому турецького війська. Польські сенатори й шляхетські посли з великим зацікавленням поставилися до пропозиції прославленого полководця провести нічну атаку проти турецької армії і схвалили її. Одночасно було вирішено питання про орієнтовні строки воєнної операції.

Сагайдачний прибув із Варшави у польський табір, розташований під Хотином, незадовго перед початком генеральної битви з силами Османа II. Його з великими почестями зустрів сам головнокомандуючий польською армією — і віденський воєвода і гетьман Великого князівства Литовського Карл Ходкевич. Після обговорення деталей майбутньої битви Сагайдачний у супроводі невеликої охорони вирушив назустріч козацькому війську, яке з боями пробивалося до польського табору. Саме в цей період з досвідченим і загартованим у боях воїном сталася пригода, яка замало не коштувала йому життя. Розшукуючи запорозьке військо, Сагайдачний серед ночі натрапив на сліди кінських копит, які вивели його на вогні воєнного табору. Коли трохи розвиднілося, Сагайдачний зрозумів, що знаходиться в турецькому стані. Сторожа відразу ж запримітила чужого. Розпочалась шалена погоня. Під несамовиті вигуки переслідувачів та зловісне дзижчання турецьких стріл Сагайдачний щосили гнав коня до найближчого лісу. Вже майже спійманий ворогами, він на повному ходу стрибнув з коня і зник у гущавині. Знемагаючи від заподіяної рани в руку, Сагайдачний цілісінький день і всю ніч блукав лісом. Нарешті перед ним зблиснуло плесо Дністра. Переправившись через ріку в районі Могилева (нині Могилів-Подільський), він добрався до своїх.

Прибуття Сагайдачного під Могилів збурило життя козацького табору. Запорожці почали відкрито проявляти незадоволення гетьмануванням Бородавки, який припустився деяких помилок у керівництві військом. На гетьмана складалася вина за невдачі окремих загонів у боях з турецько-татарськими силами. Дратувала козаків і нерозпорядливість командування військом по забезпеченню їх провіантом. Такий розвиток подій не міг не насторожувати козаків, які пам'ятали, що попереду чекає на них дуже важка битва. Хоча, врешті-решт, подібні звинувачення Бородавки у нездатності твердо тримати гетьманську булаву були не такими вже й страшними. Адже не хто інший як Бородавка, котрий ще на раді у Сухій Діброві висловив впевненість у непереможності козацької зброї, зумів в цілому благополучно привести багатотисячне військо прямо до театру майбутніх воєнних дій.

Поява в таборі під Могилевом Сагайдачного, яка співпала з бродінням умів козацького товариства, відіграла фатальну роль у долі гетьмана Бородавки. Відразу була скликана рада, на якій Сагайдачний розповів про своє посольство до Варшави, про обіцянки, на які польський уряд не скупився для козаків (Я. Собєський писав, що Сагайдачний привіз від короля "для своїх бажану відповідь"). Звідусіль залунали вигуки про обрання його гетьманом. В результаті владу вручили талановитому полководцю.

Досягнутий успіх Сагайдачний поспішив закріпити жорстокими заходами щодо скинутого гетьмана Бородавки, побоюючись, очевидно, що з часом той знову завоює симпатії козацьких низів. Закувавши свого поваленого суперника в кайдани і деякий час протримавши під вартою, Сагайдачний вибрав для нього покарання далеко не відповідне його дійсним і уявним помилкам — наказав стратити.

Звістку про усунення від влади непокірного й незговірливого козацького гетьмана, поза всяким сумнівом з великим задоволенням і полегшенням сприйняли в польській столиці. Незадовго до цього Сигізмунд III надіслав листа К. Ходкевичу, в якому недвозначно пропонував головнокомандуючому коронним військом вжити енергійних заходів, щоб скинути Бородавку з гетьманства і запропонувати більш "покладистого" щодо Польщі Сагайдачного. У питанні про гетьманування Бородавки інтереси Сагайдачного і польського уряду об'єктивно співпали. Проте одне діло — холодний розрахунок у політичній грі за найвищу владу в козацькому війську, а зовсім інше — моральне усвідомлення своїх вчинків. Адже Бородавка був для Сагайдачного не тільки суперником, але й соратником у боротьбі за спільну справу. Докори сумління за позбавлення відважного козацького ватажка життя не полишали Сагайдачного до кінця його днів. Вже сам готуючись до смерті, він щоб якось спокутувати свою провину за цю гріховну справу, розпорядився внести ім'я "Якова гетьмана" до свого пом'яника.

Але все це було згодом. А тоді, отримавши гетьманську булаву. Сагайдачний усю свою енергію спрямував на вирішення невідкладних бойових завдань. Потрібно було будь-що з'єднатися з польським військом. Однак зробити це виявилося не так просто. Осман II твердо вирішив перехопити стратегічну ініціативу у війні, тому хотів розгромити козаків ще до того, як вони підійдуть до польського табору під Хотин. За його наказом відбірні турецько-татарські сили цілодобово з лютим завзяттям насідали на козацьке військо. Через це перехід запорожців з-під Могилева в район Хотина видався надзвичайно важким і виснажливим. Він зайняв більше тижня. Не вистачало паші для коней. Сутужно ставало з харчами — це давалися взнаки прорахунки у підготовці війська до походу, яких припустився попередній гетьман. А ворог ні на хвилину не давав спокою Розповідаючи про виявлену тоді козаками відчайдушну хоробрість, а також описуючи запеклий характер боїв, які вони вели по дорозі до Хотина, Ян Собєський змалював такий епізод: "Сорок запорожців, які відбилися від свого війська й переховувалися в печерах між скелями, звернули на себе всю увагу й зусилля ворога. Були привезені гармати, щоб розгромити цих воїнів, позбавлених всякої допомоги; але бачачи всі свої зусилля даремними, оскільки природа місцевості захищала обложених, Осман, коли минули два дні, замислив заморити їх голодом. Оточені з усіх сторін козаки, незважаючи на це, відважно билися а ворогом (оскільки відчай нерідко буває спонуканням до благородної смерті) і встигли пробитися через вражені й тремтячі турецькі війська; але виснажені голодом і трудами, вкриті пороховим пилом, вони поклали життя разом зі зброєю. Осман ганебно піддав їх мукам і, забувши про султанську гідність, пускав у них стріли власноручно, наказавши прив'язати козаків до дерев. Нещасні залишили пам'ять своєї безсмертної слави на тому місці, де обірвалося їх життя".

Подібні перемоги турецького війська насправді мало що означали. Уникаючи оточення і затяжних позиційних боїв, козаки "щасливо і зі славою боролися з турками", зуміли відірватися від переслідування і підійти до Хотина. За милю від фортеці вони розбили табір. А з настанням темряви Сагайдачний передислокував військо, наблизив його до Дністра, поряд з польським табором.

Об'єднання козаків з польським військом хоча розлютило, але мало збентежило пихатого Османа II. В нього ні на хвилину не виникало сумнівів у блискавичному і повному розгромі козацько-польських сил. Від почуття самовпевненості турецькому правителю просто розпирало груди, особливо коли він окидав поглядом свої незліченні полчища, які чисельно значно переважали армію супротивника (за деякими даними, турків і татар налічувалося понад 250 тисяч, запорожців — у шість разів менше; майже стільки ж — у польському коронному війську). Перед початком битви султан бундючно заявив, що не стане сам нічого їсти, поки своїх ворогів "не відправить в пекло до вечері". Щоб внести сум'яття в стан противника, Осман II наказав пригнати на поле майбутньої битви африканських слонів. Зовні турецький табір мав грандіозний вигляд. То тут, то там виднілися розкішно оздоблені шатри воєначальників і намісників провінцій, які увінчували позолочені кулі, скрізь тріпотіли різнокольорові прапори та орлині крила. На вкопаних у землю високих жердинах сліпили очі позолочені кулі, розвіювалися під поривами вітру кінські гриви. Та найбільше вражала султанська ставка, розташована на одному з пагорбів. Вона нагадувала "скоріше ряд палаців, побудованих кількома монархами за мирного і квітучого часу, ніж воєнне житло одного султана. Всюди сяяли золоті або позолочені кулі, шовкові шнурки, а стіни були обтягнуті золотом на кшталт парчової ризи".

У нестримному бажанні якомога скоріше увінчати себе лаврами переможця, Осман II навіть не дав війську перепочити (турки підступили до Хотина на початку вересня). Він наказав атакувати противника, не згортаючи робіт по влаштуванню табору. Перший удар турки спрямували проти запорожців. Козацька піхота й кавалерія не тільки успішно відбили ворожий наступ, а й самі кинулися в контратаку, на завершальному етапі якої козаків підтримали окремі загони коронного війська. Запеклі бойові дії припинилися тільки з настанням темряви. Туркам було завдано помітних втрат. Так закінчився перший день битви під Хотином.

Вирішальну роль у перемозі польсько-козацьких сил у Хотинській війні 1621 року відіграли українські козаки. їх воєнна тактика, прекрасна бойова виучка, стійкість у бою і відчайдушна хоробрість стали для війська султанської Туреччини непоборною перешкодою. Під стінами Хотинської фортеці всіма гранями засяяв талант Сагайдачного як полководця. Козацький гетьман продемонстрував усьому світові блискуче тактичне мислення, бездоганне вміння керувати багатотисячними масами піхоти і кавалерії, нетрадиційні методи організації оборонних та наступальних операцій в умовах боротьби з чисельно переважаючим противником.

Одним із прикладів полководського хисту Сагайдачного, є перегрупування козацького війська під час бою з метою переходу від оборони до контратаки 3 вересня. Щоб уникнути зайвих втрат від інтенсивного гарматного і рушничного вогню турків, які наступали, гетьман сконцентрував сили на правому і лівому флангах, практично оголивши позицію по центру. Внаслідок багаторазового збільшення чисельності військ на флангах відповідно посилювалася і сила удару на основних напрямках контратаки. При цьому зросла щільність і ефективність рушничного вогню — головного "козиря" козацької піхоти. Таке розташування дало їм відчутні переваги. Опинившись у вогняному "мішку" між двома угрупуваннями козацького війська, ворог почав поспішно відступати. Контратакуючим ударом запорожці все далі гнали його від своїх позицій. Там, де щойно точився бій, залишилася маса вбитих турецьких солдатів, лежали покинуті гармати. Втрати у живій силі набували для султанського війська загрозливих розмірів. Як можна судити з реляції К. Ходкевича до Сигізмунда III, у якій йшлося про наслідки боїв за 3 вересня, Осман II не дорахувався двадцяти тисяч своїх воїнів. Щоправда, Й. Єрлич наводив скромнішу, вдвічі меншу цифру втрат ворога.

Для оборони від артилерійського вогню й ручної вогнепальної зброї в козацькому таборі відбувалося не тільки перегрупування військ під час бою, але й використовувалися різного роду земляні укріплення — вали, рови, окопи і навіть незвичні для тогочасної воєнної інженерії споруди "бліндажного" типу. Козацькі "бліндажі" досить надійно захищали від ворожих ядер. Це підтвердили, зокрема, події 4 вересня, коли вся сила артилерійського вогню турків була спрямована на козацький табір. Безпрецедентний за своїми масштабами гарматний обстріл тривав цілих п'ять годин. Навіть загартований у багатьох битвах Ходкевич зізнався, що ніколи в житті не чув такого гучного гарматного грому. Але артилерійський обстріл приніс туркам мізерний результат. З початком обстрілу козаки покинули позиції, куди падали ядра, і зайняли місця в так званих "печерах". У результаті їхні втрати були мінімальними — загинув один курінний отаман Васюк Зоря.

Подальші події того дня далі розвивалися так. Польський загін під командуванням Русиновського в складі кількох хоругов і важкоозброєної кавалерії завдав відволікаючого удару по турках, а козаки, разом з кількома польськими загонами, звелися в атаку і під вечір вдерлися до табору Османа II. Цим частково було вволено примху султана, який того дня сказав такі слова: "Не буду ні їсти, ні пити, доки того Сагайдачного не приведете". Щоправда, козацький гетьман з'явився у турецькому стані не під султанською вартою, а в супроводі відчайдушних запорожців. Сагайдачний без зволікання послав гінця до Ходкевича з вимогою якнайшвидше прислати підкріплення. Однак головнокомандуючий польським військом не скористався надзвичайно сприятливою ситуацією, яка давала шанс рішуче переламати хід всієї війни на користь об'єднаних козацько-польських сил. Гетьман так і не дочекався на допомогу. Але незважаючи на таку обставину, операція відіграла велику роль у поразці турецького війська. Причому не тільки тому, що противник зазнав важких втрат (очевидець подій Матвій Титловський називав цифру п'ятнадцять тисяч убитих турецьких солдат, з них понад три тисячі яничарів). Своїм несподіваним проривом у табір, який турки вважали неприступною твердинею, козаки підірвали бойовий дух ворожої армії і похитнули її волю до перемоги. "Після несподіваного вторгнення запорожців у табір Османа, — писав Ян Собєський, — турками оволоділа паніка: люди всіх звань і станів були в неописанній тривозі; сам Осман, який ще недавно гадав, що немає нікого в світі могутнішого за нього, тепер на власні очі побачив усю хисткість свого становища і колишня пихатість змінилася жіночими скаргами, коли він переконався в необґрунтованості своїх надій".

Поряд з атаками Сагайдачний організовує ефективну систему оборонного вогню, максимально використовуючи бойові можливості запорозької піхоти й спираючись на перевірені досвідом способи застосування козаками вогнепальної зброї. Під Хотином чи не вперше у таких масштабах успішно витримав перевірку такий тактичний прийом, як залповий вогонь з мушкетів по ворогу з максимально близької відстані. Про це свідчать воєнні події 8 вересня, коли величезне турецько-татарське угрупування (становим хребтом якого були яничари) на світанку розпочало атаку на козацький табір. Запорожці залягли у шанцях і, не відкриваючи стрільби чекали підходу ворога. А коли турки почали масово долати оборонний рів, козаки по команді одночасно підвелися по всій лінії оборони і впритул відкрили по атакуючих вогонь з мушкетів. Підсумок того дня був зовсім невтішним для султана. Лише в рову перед козацьким табором полягло понад три тисячі його воїнів. Втрати козаків були незначними ("з наших немнози були убиенни" — написав козацький літописець Самійло Величко).

Сагайдачний, який надзвичайно великого значення надавав фактору раптовості, приділяв пильну увагу організації нічних атак. До планів гетьмана входив навальний удар усіма наявними козацько-польськими силами по розташованому на ніч турецькому табору. Проте спротив цим задумам чинив честолюбивий Ходкевич, який не бажав ділити з кимось славу переможця. До того ж, консервативно мислячий головнокомандуючий коронним військом не сприймав подібну тактику ведення бою. Вихований на традиційних шляхетських цінностях з притаманним їм кодексом лицарської честі, він визнавав лише "благородні" бойові дії. Тому Ходкевич упереджено ставився до прихованих нічних вилазок, які, на його думку, суперечили лицарській звитязі справжнього шляхтича, котрий здобуває славу у відкритому бою.

Проте литовський гетьман, поставлений на чолі коронного війська, відчував єством, як у потилицю йому дихає все ще могутня воєнна машина турецької армії. Це змусило Ходкевича вгамувати амбіції і визнати необхідність проведення нічного бою. Польське командування спільно з Сагайдачним розробило детальний план нічної операції, в якому втілилися основні тактичні задумки козацького гетьмана. Він передбачив одночасний наступ козацьких і польських сил на турецький табір з двох напрямків. Основний удар мав завдавати двадцятитисячний кулак запорожців у взаємодії з кількома загонами польської армії. У прорваний у ворожій обороні прохід поблизу Дністра мали хлинути всі наявні хоругви з підрозділу Ходкевича. Другий — фактично допоміжний напрямок головного удару з боку лісу (неподалік від козацького табору) покладався на піхотні загони польської армії (угорські та німецькі). За планом операції поблизу лісу мали розміститися резервні сили, одним із завдань яких було відбиття можливої атаки татарської кінноти. Окремі загони, які залучалися до нічної операції, отримали наказ здійснити обхідний маневр у тил ворога — "здалеку лісами зайшовши" і звідти брати приступом турецький табір. Про запланований тієї ночі удар по ворогу з тилу, фронту і одному з флангів писав у своєму щоденнику учасник Хотинської війни М. Титловський.

Перед світанком у козацькому та польському війську почався рух. Зберігаючи цілковиту тишу, полки покидали межі табору. Несподівано розшумілася злива. Атаку, яка по-справжньому так і не розпочалася, довелося відкласти, бо під сильним дощем ставало практично неможливим застосування рушниць і мушкетів не тільки з ґнотовими, а й іскровими замками (колісцевими та ударно-кремінними).

Щоправда, в конструкції деяких колісцевих замків передбачалася кришка, якою на випадок негоди закривали поличку із затравочним порохом. Однак у темряві та ще й під рясним дощем застосовувати зброю було надзвичайно складно.

Незважаючи на те, що генеральний наступ об'єднаних козацько-польських сил на розташування турецького війська тієї ночі здійснити не вдалося, Сагайдачний неодноразово посилав козаків на нічні вилазки. Ефект від таких бойових операцій був великим — ворог зазнавав відчутних втрат у живій силі, в турецькому стані серед ночі виникала паніка. Все це деморалізувало військо противника, породжувало в ньому масове дезертирство. Султан робив гарячкові перестановки серед воєначальників, деяких навіть стратив, але це не міняло справи. Скажімо, вночі 17 вересня загін із кількох сот козаків пробрався у ворожий стан і знищив там понад тисячу турецьких солдатів. Самі ж запорожці без втрат повернулися до свого табору. Тієї ж ночі козаки влаштували ще один напад на турків, на стратегічно важливий об'єкт — міст через Дністер. Ця вилазка коштувала життя багатьом ворожим вартовим, зокрема сотні яничар. Наступної ночі група сміливців з козацького табору знову з'явилася у ворожому стані, знищивши понад шість сотень солдатів противника і захопивши велику кількість коней, верблюдів, волів, коштовностей, два яничарські знамена та інші трофеї. Якось під час нічної вилазки козаки замалим не взяли в полон великого візира Хусейна-пашу. З іменитого турецького сановника зірвали розкішний одяг, чалму і пояс, однак йому чудом вдалося вислизнути.

Війна поступово почала набувати затяжного позиційного характеру. Проте 28 вересня Осман II наважився розпочати новий загальний наступ. Запеклий бій тривав з восьмої години ранку аж до смеркання. Десятки турецьких гармат безупинно трощили ядрами великого калібру лінію оборони козацького і польського війська. Основні сили турків цього разу були кинуті на найслабкішу ділянку, яку займав загін Русиновського. Цей самовпевнений польський воєначальник навіть не потурбувався належним чином укріпити свою позицію, звів тільки низький вал. Набагато ретельніше підготувалися до штурму турки. Яничари, зокрема, взяли з собою щити, які до того не використовували. Діючи спільно з кавалеристами, які спішилися з коней, пробралися через ліс і майже з усіх боків Почали загрожувати загону Русиновського. Ціною неймовірних зусиль і завдяки підкріпленню вкрай складне становище на цій ділянці вдалося виправити.

Тим часом добірні сили турецької армії штурмували козацький табір з фронту, а татарська кіннота робила спроби оточити козаків з флангів. Однак прорвати оборону козацького війська виявилося не просто. Виснаживши противника, козаки за наказом Сагайдачного піднялися в контратаку. Турки почали тікати по всьому фронту. Після цієї перемоги польське командування згодилося на переговори з турками про почесний для Польщі мир. Завдячуючи участі запорожців у Хотинській війні 1621 року, яких вів до перемоги талановитий полководець Петро Сагайдачний, Україна і Польща були врятовані від турецького ярма. Під Хотином розвіялася ілюзія султанського двору про непереможність своєї армії, стали проблематичними нові територіальні прирощення імперії за рахунок поневолення європейських країн. Бойова співдружність козацького і польського війська у Хотинській війні набула великого міжнародного резонансу, адже фактично було зупинено воєнну експансію Туреччини в Європу, завдано перший справді відчутний удар по Османській імперії, — провіщено майбутній занепад цього середньовічного колоса.

Грандіозна битва під Хотином закінчилася. Можна уявити радісне піднесення, яке охопило козаків та польських воїнів. Яскраву замальовку щодо цього зробив у своєму літопису Самійло Величко, який стверджував, що козаки і поляки ще цілий тиждень справляли під Хотином гучний бенкет під звуки військової музики, гарматні та мушкетні салюти. Сам королевич Владислав, який прибув до польського табору на початку воєнної кампанії, нібито надіслав козакам чимало харчових припасів і міцних трунків, в тому числі вишукані вина й "аптекарські лікувальні горілки" спеціально для Сагайдачного. Королевич подарував козацькому гетьману ще й сорочку з дорогої зеленої тканини в золоті квіточки.

Навіть коли б щось подібне справді було, то навряд чи від цього звеселилося б серце Сагайдачного. Важке поранення і щойно пережита напруга вилилися для нього в смертельну недугу. Шлях від Хотина до Києва видався знесиленому гетьману справжньою мукою (козаки привезли його до міста у середині листопада 1621 року). На порозі рідного дому його з плачем зустріла дружина Анастасія Повченська. Чи справді неміч чоловіка викликала в неї невимовний жаль, чи це були так би мовити, "ритуальні" сльози, судити важко, бо стосунки між подружжям не відзначалися ідеальністю. Бо як пояснити факт, що Сагайдачний всупереч загальноприйнятій у ті часи практиці, своїм заповітом не відписав на користь дружини навіть шеляга із своїх великих статків. Мабуть, і Анастасія не дуже побивалася й тужила за чоловіком, адже не забарилася по його смерті вийти заміж за шляхтича Івана Пйончинського.

Повернувшись додому, Сагайдачний лежав прикутий хворобою до ліжка, не маючи ніякої надії на одужання. Як минали останні дні козацького гетьмана, про що він у той час думав і якими переймався турботами? В історичній літературі стосовно цього склався певний стереотип, який до кінця не подоланий і сьогодні. Мовляв, Сагайдачний уже не міг вийняти з піхов шаблю на захист України, але ж мав славу і незаперечний авторитет полководця. Тому як людина з державним мисленням і патріот своєї вітчизни він не марнував останні дні свого життя і писав до польського короля листи з політичними вимогами.

Подібна точка зору про те, що "годилося" робити Сагайдачному на смертному одрі, сформувалася, очевидно, під впливом літопису Самійла Величка, в якому наведені останні листи Сагайдачного до польського короля. Так, у передсмертному листі Сагайдачного до Сигізмунда III (березень 1622 року) гетьман нібито вимагав від короля видання спеціального універсалу, який би убезпечив козаків від утисків шляхти й назавжди покінчив з унією. Але постає питання — чи автентичний цей лист? Можливо, так само як багато інших документів, що увійшли до літопису Величка, він був літературно "причесаний". Вже побіжний аналіз документа схиляє до думки, що історик вдався до звичної для нього риторизації фактів. Так, у "листі" Сагайдачного йдеться про доконаний факт "знесення" на Україні унії, причому за королівським "позволенєм". Коли б Сагайдачному справді належало авторство цього листа, то хіба забулися йому недавні драматичні події, пов'язані з відновленням на Україні православної ієрархії всупереч бажанню правлячих кіл Речі Посполитої? Та й добре знав Сагайдачний і про оголошення польським урядом єрусалимського патріарха Теофана турецьким шпигуном, і про вперте небажання Варшави офіційно визнати законність посвячення ієрархів православної церкви. А про скасування на державному рівні унії взагалі тоді не могло бути й мови. На адресу унії православної й католицької Церков, яку так плекав Сигізмунд III, автор листа вживає повні зневаги слова ("особливе унія... абы впредь в той же Руси никогда не отновлялася й своих рогов не возносила"). Роздратовано відгукується козацький гетьман і про католицьку церкву, якій пропонує пошукати "до унии своей" когось іншого, а не православних. Подібні формулювання, цілком припустимі в полемічній літературі, виглядають зовсім недоречними у листі до короля-католика. Те ж можна сказати і про рядки листа, де у наказовій формі подано рекомендації королю та його нащадкам щодо політичного курсу по відношенню до України.

Всупереч традиціям тогочасного офіційного листування, у "передсмертному" листі Сагайдачного при викладі скарг зовсім немає конкретики. Йдеться лише про "бедствия и озлоблення" в загальному плані, які чиняться козакам від "панов польських и их старосток". Причому тут же перед королем висувається вимога законодавче припинити ці утиски "взагалі". Дивною виглядає фраза з цього документа, що Сигізмунд III, мовляв, при бажанні може самостійно навести довідки про ці утиски, звернувшись до медика королевича Владислава, який лікував Сагайдачного (ніби особисті враження лікаря могли стати основою для королівського універсалу).

Самійло Величко навіть не потурбувався завершити "лист" загальноприйнятою у першій чверті XVII століття формою датування документів — замість точного зазначення числа місяця він написав: "Марта числ послидних". Такої грубої помилки, та ще в листі до самого короля, не міг припуститися Сагайдачний — колишній випускник Острозької академії.

Отже, приписувані Сагайдачному це та інші напучування Сигізмунду III, не можна вважати автентичними. Зовсім по-іншому описує останні дні гетьмана Касіян Сакович. За словами його першого біографа, коли Сагайдачний побачив, що хвороба не відпускає, то

"Почал далей о душном лЪкарствЪ мислити,
Як би от змаз грЪховных могл єи очистити,
На которую плястры такіе прикладал;
Жаль и слезы гойныи за гръхи выливал,
Ку смерти ся от кильку недель готуючи,
СповЪдю и жалостю грЪхи ветуючи,
Тайну седмъкроть принял маслосвященія,
Так теж тайны святого з ним причащенія..."

Розписуючи скрушне каяття Сагайдачного за свої гріхи, Сакович, звичайно, трохи зідеалізував свого героя — того вимагали як закони жанру, так і певні дидактичні цілі автора. Однак сама атмосфера скорботних клопотів

Сагайдачного передана достовірно. Прикутому до ліжка гетьману, певно ж, було вже не до земних турбот. Іноді в дніпровських схилів у вікно до нього залітав вітер, який приносив з собою пахощі молодої зелені й різноголосся оновленої природи. Та від того тоненька свічечка життя Сагайдачного не мала сили спалахнути яскравіше. Гетьман помирав. За п'ять днів до кончини він склав заповіт, за яким великі суми грошей відписав на різні благодійницькі цілі — на братські школи, зокрема, півтори тисячі золотих польських заповів школі Львівського братства "на науку й на цвиченья бакаляров учоних", зробив надання різним церквам та монастирям. Чималі кошти із статків Сагайдачного дісталися також Київському братству. Із заповіту видно, що опікунами "жене й повинним его... й всее худобы й маетности" Сагайдачний обрав київського митрополита йова Борецького та свого наступника на гетьманській посаді Оліфера Голуба.

Петро Конашевич-Сагайдачний пішов з життя у квітні 1622 року. Ховали його на території Києво-Братського монастиря. Змінюючи один одного, учні Київської братської школи читали панегіричний вірш, складений для цього випадку К. Саковичем. Звучали слова, що прославляли визначного козацького полководця, далекоглядного політика й щедрого мецената. Зокрема, "спудей" Матвій Кізимович, який виступав на цій церемонії чотирнадцятим, віддав належне гетьману за безкорисливе пожертвування нажитого багатства на громадське благо. Він нагадав присутнім про підтримку, яку виявив Сагайдачний Київському братству, записавшись до нього разом з усім Військом Запорозьким:

"Маєтность свою роздал, єдну на шпиталъ,
Другую зась на церквы, школы, монастыръ,
И так все спорядивши, живота доконал,
При церкви Братской честно в КієвЪ похован.
В котороє ся братство зо всЪм войском въписал
И на него ялмужну значную отказал...
Видъл он й Лвовсков братство, хоть далеко,
Церков их мЪстъ надЪлил не ледаяко,
Суму значную грошій до брацтва лекговал,
А же бы науки там были, пильне жадал..."

З масштабом історичної постаті Сагайдачного не міг зрівнятися жоден з його попередників, не кажучи вже про пізніших провідників козацтва аж до Богдана Хмельницького. Справді, мав рацію Касіян Сакович, коли писав, що слава козацького гетьмана може позмагатися з вічністю:

"Несмертелнои славы достойный гетмане,
Твоя слава в молчаню нЪгды не зостане,
Поки ДнЪпр з ДнЪстром многорыбныє плинути
Будуть, поти дЪльности теж твои слынути..."

Далекий відгомін тих часів, коли над крутими морськими хвилями й неозорими просторами українських степів із уст козаків однаково голосно лунало ім'я Сагайдачного, відбився в пісні "Ой, на горі да женці жнуть". Немає в ній розповіді про криваві січі, в яких брав участь козацький гетьман, немає оспівування його легендарної хоробрості. Камертон народної пам'яті доніс слабкий, важковловимий спомин про носія колись грізного імені.

Ось рядки цієї відомої пісні:

"Ой, на горі да женці жнуть,
А попід горою,
Попід зеленою
Козаки йдуть.
А попереду Дорошенко
Веде своє військо,
Веде запорозьке
Хорошенько!
Посередині пан хорунжий.
Під ним кониченько,
Під ним вороненький
Сильний-дужий
А позаду Сагайдачний,
Що проміняв жінку
На тютюн да люльку,
Необачний!
"Гей, вернися, Сагайдачний,
Візьми свою жінку,
Оддай мою люльку,
Необачний!"
"Мені з жінкою не возиться,
А тютюн да люлька
Козаку в дорозі
Знадобиться!
Гей, хто в лісі, озовисяі
Да викрешем огню,
Да потягнем люльки,
Не журися!"

Як пересвідчуємося, слова цієї пісні не можуть правити за римовану автобіографію Петра Конашевича-Сагайдачного. Більше того, згадані в цій перлині народної пісенної творчості обставини, в які поставлені головні герої — Дорошенко й Сагайдачний, наштовхують на думку, що йдеться не стільки про нашого гетьмана та його полковника Михайла Дорошенка, скільки про гетьмана Петра Дорошенка і кошового отамана Григорія Сагайдачного — історичних діячів другої половини XVII століття. Свого часу таку версію обстоювали Михайло Максимович та Борис Грінченко. Справді, на її користь можна навести деякі аргументи. Так, із пісні випливає, що статус Сагайдачного серед запорожців ніби не "дотягує" до гетьманського, бо в похідному строю козацького війська він посідає тільки третє місце після Дорошенка і хорунжого. Тема легковажного "обміну" також мало в'яжеться з образом суворого й вихованого в релігійному дусі полководця, яким був Сагайдачний. Втім, з цього приводу історики висловлювали й протилежні міркування. Скажімо, І. Каманін доводив, що в згаданому тексті розповідається про події 1621 року, а отже, і про Петра Сагайдачного. Однак при такій постановці питання було незрозумілим, чому в пісні Сагайдачного "відсунуто" на задній план. Щоб уникнути цього протиріччя, дослідник стверджував, що козаків по дорозі на Хотинську війну вів Михайло Дорошенко. Звідси логічно випливала відповідь, чому в народній пісні Дорошенкові відведена роль провідника (насправді ж козаки йшли тоді під орудою гетьмана Бородавки).

Осібну позицію в дискусії, яка точилася тоді між дослідниками з цього питання, зайняв Михайло Грушевський. Він виходив з того, що в пісні "Ой, на горі да женці жнуть" справді виступає ім'я Петра Сагайдачного. Проте, вважав він, це лише "голе" ім'я, вирване з реальних історичних обставин й накладене на образ типового шибайголови-запорожця.

Така характеристика відомого історика в цілому слушна. Однак повне абстрагування від фактів життя знаменитого полководця позбавляє сенсу твердження, що в пісні йдеться про Петра Сагайдачного. Та й потрібно мати на увазі, що прізвище "Сагайдачний" було досить поширеним серед козаків у XVII столітті, особливо на Подніпров'ї та Брацлавщині. Наприклад, із реєстру Війська Запорозького 1649 року (за Б. Барвінським) дізнаємося, що до Остапівської сотні Чигиринського полку входив Семен Сагайдачний, сотні Демка Якимовича Корсуньського полку — Іван Сагайдачний, Ладижинської сотні Уманського полку — Ждан Сагайдачний, Райгородської сотні Брацлавського полку — Васько Сагайдачний, Немирівської сотні Кальницького полку — Іван Сагайдачний.

То, може, справді в пісні "Ой, на горі да женці жнуть" під іменем "Сагайдачний" виступає тільки узагальнений образ безшабашного запорожця, якому нічого не варто поміняти власну дружину на якийсь дріб'язок? Однак на це існують заперечення. У збірнику українських і польських пісень кінця XVII століття зберігся найдавніший варіант розглядуваної пісні (його "давність" визначається найбільш ранньою письмовою фіксацією). Співставлення цього варіанту з текстом поширеної нині пісні дає цікаві результати.

В оригіналі давнього протографа пісні "Ой, на горі да женці жнуть" слова передано латинською графікою. Наведемо цей текст, замінюючи латинські літери сучасними українськими і зберігаючи лексичні архаїзми:

"Гой на горі женці жнуть,
да долом, долом да долиною козаки ідуть.
Меже ними три гетьмани,
што ведуть Войско Запорозьке долинами
Один гетьман Дорошенко,
што ведеть Войско Запорозьке хорошенько.
Другий гетьман Сагайдачник,
што згубив триста козаков, злий необачник.
Третій гетьман Дрогозденко,
што ведеть войско московське борозденько
Ідуть ляхи дорогами:
закричуть, кликнуть вам "Помагай бог" за горами;
Помагай бог козаченькам,
штоб одкрикнули да з самопалов ляшенькам".
1

Як бачимо, в цьому варіанті пісні за іменем "Сагайдачник" ховається не простий запорожець, а козацький ватажок, гетьман. Причому він звинувачується в тому, що довів до загибелі кілька сот козаків. Коментуючи цей сюжет І. Каманін писав, що в пісні докоряється Сагайдачному за втрату трьохсот козаків під час Хотинської війни. Але, по-перше, не треба скидати з рахунків те, що кровопролитна битва бід Хотином тривала багато тижнів. З обидвох сторін у запеклих боях брало участь понад триста тисяч чоловік. Причому втрати турецько-татарських військ обчислювалися багатьма тисячами вбитих. Звідси напрошується висновок, що коли б у дійсності за час всієї воєнної кампанії втрати козацького війська обчислювалися трьома сотнями полеглих, то це аж ніяк не свідчило б про "необачність" гетьмана. З другого боку, принаймні, некоректно робити якісь точні підрахунки на основі народних пісень, оскільки вони не мають нічого спільного з історичними хроніками. В історичних народних піснях та думах передавалося, насамперед, емоційне враження, поетичне осмислення тих чи інших подій, людських вчинків і доль. Наприклад, в одній із таких пісень йдеться про великі втрати, яких зазнавали козаки під час морських походів, причому зазначається їх точна цифра. Але це, зрозуміло, не більше як художнє перебільшення:

"По синьому морі хвиля грає,
Козацький корабличок розбиває,
Гей, козацький корабличок розбиває;
Сорок тисяч війська витопляє,
Гей, сорок тисяч війська, ще й чотири..."

В багатій воєнній біографії Сагайдачного, звісно, міг статися випадок або випадки, які дали ґрунт для їдких слів пісні про "злого необачника". Зокрема, на негативний для авторитету гетьмана фон міг спроектуватися невдалий штурм Михайлова під час московського походу козаків 1618 року. Сагайдачний гнав тоді козаків за одним приступом на другий, щоб захопити місто. Однак це додавало тільки нових втрат (михайловські ратники в той час "множество запорог побиша"). Не виключено, що однією з причин припинення Сагайдачним облоги Михайлова стало ремствування козаків на невиправдано великі втрати, на які зважився гетьман, аби тільки здобути цю другорядну у воєнному відношенні фортецю. Слід мати на увазі й те, що Сагайдачний тримав військо залізною рукою й не церемонився з непокірними. До того ж, він нерідко нехтував інтересами козацьких низів. Все це вкупі навряд чи викликало почуття сліпого обожнювання свого ватажка. Згадані обставини мусили тільки загострити гіркоту воєнних невдач запорожців. Тому немає нічого неможливого в тому, що їх невдоволення Сагайдачним пізніше вилилося в пісні, в якій, крім іншого, ім'я гетьмана з ноткою негативного сприйняття перекручено на "Сагайдачника". Саме слово "сагайдачник" означало ремісничу професію. Вжите в якості прізвиська гетьмана-"необачника" воно набувало відтінку злої іронії.

Сказане, однак, повністю не виключає того, що шати "злого необачника" могли бути зодягнуті на кошового отамана Григорія Сагайдачного. Більше того, коли притримуватися формальної логіки, то в пісенній оповіді про виправу війська на чолі з трьома гетьманами сповна знаходиться місце для цього козацького ватажка. Адже діяльність Григорія Сагайдачного, брацлавського полковника Василя Дрозденка ("Дрогозденка") та гетьмана Петра Дорошенка (в пісні "Дорошенка") практично синхронна — вони перебували в запорозькому війську в один період історичного часу.

Разом з тим, звертає на себе увагу та обставина, що смисловий ряд "гетьманської влади" в пісні дуже чіткий: кожна персоналія є гетьманом. У пізнішому її варіанті ця пропозиція збережена, щоправда в "знятому" вигляді — без зазначення військового статусу в запорозькому війську Дорошенка і Сагайдачного, а також з перенесенням останнього на трете місце серед персонажів пісні (ім'я третього "гетьмана" упущено взагалі, натомість з'являється анонімний хорунжий). Таке поєднання кількох гетьманів у пісні, яка увійшла до збірника кінця XVII — початку XVIII століття, переконує в тому, що в ній набули художнього узагальнення постаті історичних діячів, котрі послужили прототипами головних героїв пісенного твору. Різні факти з життя перерахованих вище представників козацької старшини виявилися накладеними на одну часову вісь. Адже ні кошовий Григорій Сагайдачний, ні полковник Василь Дрозденко гетьманами ніколи не були (що стосується гетьмана Петра Сагайдачного, то він діяв в історично більш ранній період). Звідси випливає, що зведені в цій пісні докупи "гетьмани" насправді не могли вести одне військо, оскільки над козаками стояв тільки один гетьман. Коли ж припустити, що з гетьманом Петром Дорошенком йшов саме Григорій Сагайдачний, то доведеться визнати, що останній на той час ще не досяг зеніту своєї кар'єри — не був кошовим (участь в одному поході гетьмана і кошового також річ неможлива).

Таким чином, немає підстав вбачати в пісенному сюжеті документальну розповідь про якийсь конкретний епізод з історичного життя українського козацтва XVII століття. В такому випадку стає невиправданою надмірно жорстка ув'язка одного пісенного персонажу з іншим. Інакше кажучи, для з'ясування історичної підоснови пісні згаданих у ній Дорошенка, Сагайдачного і Дрозденка правомірно дещо хронологічно дистанціювати між собою. В цю хронологічну і смислову нішу в принципі потрапляє і Петро Сагайдачний, який поряд з Григорієм Сагайдачним може претендувати на свою долю в образі "Сагайдачника". Між іншим, випукло присутній у пісенному творі дух конфронтації козаків з поляками ("Помагай бог козаченькам, штоб скрикнули да з самопалов ляшенькам") служить ще одним підтвердженням того, що пісня не прив'язана жорстко до якогось конкретного епізоду козацької історії. Адже цей сюжет з однаковим успіхом можна датувати, як першою, так і другою половиною XVII століття.

Загалом у давніх українських піснях непоодинокі випадки нівелювання часової дистанції між історичними особами, діяльність яких проходила на тлі певних специфічних обставин суспільного життя. Зокрема, підтверджує це пісня про поразку козацьких повстань на Україні в другій половині 30-х років XVII століття. В загальних рисах її історична підоснова така. У 1635 році силами реєстровців придушено повстання запорожців під проводом Івана Сулими. Самого ватажка та кількох його сподвижників схопили й відправили до Варшави. Там на них чекала мученицька смерть. Однак двом товаришам Сулими вдалося уникнути кари. Серед врятованих був Павлюк (Павло Бут). У 1637 році він очолив козацько-селянське повстання, а в грудні того ж року під час переговорів повстанців з представниками польських каральних військ Павлюка по-зрадницькому заарештували і доставили в польську столицю. Після жорстоких тортур його четвертували. В згаданій пісні ці різні за часом події сюжетно і хронологічно влилися в одне ціле. Збереглася тільки послідовність загибелі козацьких ватажків:

"Ой в неделю рано
наших сотников побрано...
Ой понеділок рано
нашого Соліма зтінано (згімамо)...
Ой ве второк рано
нашого Павлюка зімано...
Ой бєдна ж, бєдна ж доля козацькая:
сєчеть нас рука лядськая..."

Повертаючись до розгляду давнього варіанту пісні "Ой, на горі да женці жнуть", можна зробити такі припущення. Прототипом пісенного героя Дорошенка міг бути або Михайло Дорошенко після обрання його гетьманом (1625—1628), тобто вже після смерті Петра Сагайдачного, або ж Петро Дорошенко (гетьманував у 1665—1676 рр.). Причому останній гетьман має значно більше шансів на оспівування в пісні. Пояснюється це тим, що його "конкурент" у цій справі Михайло Дорошенко мав дуже вже яскравого попередника, адже взяв у руки гетьманську булаву лише через кілька років після кончини Петра Сагайдачного. Тому на тлі слави свого іменитого попередника меркнули його заслуги перед козацтвом, а помилки, яких він припустився, здавалися дрібнішими. У той же час Петро Дорошенко, ім'я якого найвірогідніше має читатися за рядком пісні "Один гетьман Дорошенко, што ведеть Войсько Запорозьке хорошенько" (на це вказує згадка про нього в тексті разом з його сучасниками — представниками старшини) — фігура вельми популярна серед козацтва в перші десятиліття після Визвольної війни, та й у більш пізній період. Пряме підтвердження сказаного знаходимо в козацькій пісні, записаній десь у кінці XVII ст. В ній, серед іншого, з ностальгічними почуттями згадуються часи гетьманування Петра Дорошенка, оскільки лицарська слава тих днів, як співається в пісні, вже минула:

"Ах, Україненько, бєдна годиненько тепер твоя:
Згинули козаки, добреї юнаки, ах, кров моя.
Где ж ви, Дорошенки, где ж ви, Хмельниченки...
Смєлиє сотники, битниє десятники, і ви, гетьмани..."

Тепер ще раз порушимо питання, що ж то за Сагайдачник, якого гудять у козацькій пісні? В цьому зв'язку звернемо увагу на певні конкретно-історичні обставини творення пісні, а також фактичну підоснову її змісту. По-перше, коли виходити з часових рамок виникнення пісенного твору (не раніше другої половини XVII ст.), то в гетьманську "трійку" вписується Григорій Сагайдачний, оскільки, як зазначалося, він був сучасником Петра Дорошенка та Василя Дрозденка. По-друге, навіть якщо погодитися з тезою, що на складача чи складачів пісні вплинула постать їхнього сучасника Григорія Сагайдачного, то не можна не помітити того, що пісенндй Сагайдачник увібрав у себе деякі суттєві риси, за якими вгадується славетний козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.

Про конкретні ситуації та причини, які могли призвести до негативної оцінки цього гетьмана, вже мовилося. Тепер зосередимо увагу на тій обставині, що Сагайдачний фігурує в пісні в якості гетьмана. Цей факт вельми прикметний, бо в давніх козацьких піснях досить послідовно витримувалася службова "субординація" між героями. Подібні пісні, природно, народжувалися і побутували в козацькому середовищі, яке відігравало роль колективного хранителя й "редактора" історичної пам'яті свого стану. Причому чим "свіжішою" була подія, на основі якої виникав пісенний сюжет, тим точніше відтворювався військовий статус героїв. Узяти хоча б ту ж пісню "Ах, Україненько, бєдна годиненько тепер твоя". З часу її виникнення до запису на папері минуло щонайбільше тридцять-сорок років. У ній, як пам'ятаємо, фігурують кілька відомих у козацькому війську посад — сотники, десятники, а також гетьмани. Характерно, що належність Дорошенка й Хмельниченка (Юрія Хмельницького) саме до гетьманів видається цілком очевидною, а це повністю узгоджується з історичними фактами. Дещо інша картина спостерігається із знайомою нам також піснею про страту Сулими й Павлюка. Запис її було зроблено приблизно через 60-65 літ після хвилі козацьких повстань третього десятиріччя 11 століття. Отже, пам'ять про ці події, а також їх пісенне оспівування, профільтрувалися через сприйняття не одного покоління. Тому не дивно, що в пісні нехтуються обставини службової кар'єри в козацькому війську Сулими Павлюка — їх названо тільки по імені, хоча свого часу, іони були проголошені гетьманами нереєстрових козаків.

Коли ж узяти відоміших у народі гетьманів, таких, як Самійло Кішка та Богдан Хмельницький, то, незважаючи на те, що записи пісень про цих козацьких ватажків робилися аж у XIX столітті, тобто коли українського козацтва вже давно не існувало, в переважній більшості випадків їх гетьманський статус передається достовірно. Маються на увазі пісні "Самійло Кішка", "Хмельницький і Василій молдавський (Похід в Молдавію)", "Про Хмельницького Богдана смерть, про Єврася Хмельниченка і Павла Тетеренка (Про смерть Богдана Хмельницького)" та ін.

До тих гетьманів, імена яких залишили глибокий карб у народній пам'яті, безперечно, належав і Петро Сагайдачний. Красномовним підтвердженням цього служить пісня про Хотинську битву 1621 року "Ой, Хотине, гроде давній", у якій, зокрема, йдеться про "Сагайдачного гетьмана". Названий твір одним із перших започаткував оспівування Сагайдачного та Війська Запорозького за їх перемогу над турками. Отже, зважаючи на те, що в історичних піснях гетьманська булава не часто вкладається в руки тих осіб, які насправді гетьманами не були (а стосовно до популярних серед народу гетьманів таке справді буває рідко), то напрошується висновок, що "гетьман Сагайдачник" отримав цей титул під впливом історичної пам'яті козацтва про гетьмана Петра Сагайдачного. У цьому зв'язку варто відзначити той факт, що навіть ім'я популярного кошового Івана Сірка (неодноразово обирався на цю посаду протягом 1657—1679 рр.), який на противагу кошовому Григорію Сагайдачному мав незрівнянно гучнішу славу серед козацтва, не завжди потрапляло до народних пісень із зазаначенням військових "регалій" героя. Так, у піснях "Та, ой. як крикнув же та козак Сірко" і "Вдова Сірчихаваниха" він виступає просто як "козак" та "Сірко Іван". Що ж до давнього варіанту пісні "Ой, на горі да женці жнуть", то в ній, очевидно, за аналогією з двома "справжніми" гетьманами (П. Дорошенком і П. Сагайдачним) з'являється ще й третій "гетьман" — Дрозденко, тим більше, що цей персонаж вводиться в контекст нереальної ситуації (йдеться про трьох гетьманів, поставлених над один військом).

Аналіз пісні "Ой, на горі да женці жнуть" з урахуванням тогочасних історичних реалій та особливостей пісенні творчості українського народу в XVII столітті дозвола підвести певні підсумки. Насамперед, слід підкреслити те що пісенний сюжет, особливо в давньому варіанті тексту, в основному узгоджується з історичними обставинами життя українського козацтва другої половини XVII століття, Саме в той же час серед козаків піднялися постаті Петра Дорошенка, Григорія Сагайдачного і Василя Дрозденка, діяльність яких дала поживу для складачів розглядував пісні. Разом з тим у процесі уреальнення цього пісенної твору використані окремі мотиви, які народна пам'ять фрагментарно зберегла від часів гетьманування Петра Сагайдачного. Це стосується й титулатури пісенного "Сагайдачника" (стосовно цього первісна смислова домінанта пісні по суті залишилася незмінною в обох її варіантах), і судячи з усього, закидів на його адресу в "злій необачності". Симптоматично, що в пізньому варіанті пісні "Ой, на горі да женці жнуть" подибуємо більш конкретні вказівки на те, що фігура Петра Сагайдачного залишила свій слід в образі пісенного Сагайдачного. Мається на увазі такий рядок: "Гей, хто в лісі, озовися!", який досить добрі узгоджується з окремими фактами з біографії нашого гетьмана. У цій фразі, гадаємо, прослідковуються ремінісценції того розголосу серед козаків, який отримав випадок із блуканням Сагайдачного в околицях Могилева, коли вія добирався до козацького табору напередодні битви під стінами Хотинської фортеці. Тим паче, що в пам'яті учасників боїв міцно закріпилися перипетії цієї грандіозної баталії та враження про полководські дії Сагайдачного, Так, у згадуваній уже пісні "Ой, Хотине, гроде давній" збережено свіжий спомин про славну перемогу під Хотином, свідченням чого є достовірне відтворення як образу козацького зверхника, так і суттєвих деталей бойових дій; Сагайдачний виступає під гетьманським титулом; згадуються союзники козаків — поляки; реалістично передається велике кровопролиття війни, а також досить точно визначається час, який знадобився полководцю, щоб привести козаків до перемоги над турками — "сем де недель для той слави" (певна похибка щодо визначення тривалості командування Сагайдачного козаками під час Хотинської битви досить незначна — як для пісенного твору).

Потрібно відзначити також те, що порівняно з давнім варіантом пісні "Ой, на горі да женці жнуть" у пізнішому записі (котрий побутує й понині) виявився пластичнішим образний ряд, який відтворює характери персонажів цього пісенного твору. В тому, що стосується характеристики Сагайдачного, справді відбувся усереднений відбір типових не запорожця, який над усе ставив козацьку вольницю.

 

------------------------------------------------------------------

[1] Перетц В. Н. Заметки и материалы для истории песни в России. — Спб., 1901. — Ч. І-VІІІ. — С. 31.